Слава ЗСУ!

— То зубці стіни. Їх пофарбували золотом багато років тому. Ця вежа зветься Королевин Вінець.

Вежа на озері знову була чорна, ледве помітна у темряві.

— Тут жила якась королева? — запитала Ігритта.

— Королева ночувала тут одну ніч. — Стара Мамка розповіла йому казку, а маестер Лювин ствердив, що майже все у ній — правда. — Алісанна, дружина короля Джаяхаериса Миротворця. Його ще звали Старий Король, бо він правив дуже довго. Та коли сідав на Залізний Престол, то звісно, був молодий. За тих часів він мав такий звичай — подорожувати усюди своєю державою. Коли король приїхав до Зимосічі, то привіз із собою королеву, шість драконів і половину двору. Король мав обговорити чимало справ зі своїм Оборонцем Півночі, а королева Алісанна знудилася, сіла на драконицю Срібнокрилку і полетіла на північ подивитися на Стіну. В оцьому селі та ще в кількох вона зупинялася на гостину. Опісля посполиті пофарбували верхівку сторожової вежі золотом, щоб та скидалася на вінця королеви, якого вона носила, коли в них гостювала.

— Я ніколи не бачила дракона.

— Ніхто з живих не бачив. Останній дракон помер років сто тому. Але королева прилітала сюди раніше.

— Кажеш, то була королева Алісанна?

— Ласкава Королева Алісанна — таке їй потім дали прізвисько. Один із замків на Стіні назвали на її честь — Королевина Брама. Перед нею замок звався Сніг-Брамою.

— Якщо вона була така до людей ласкава, то мала б наказати розвалити Стіну.

«Ні» — подумав він. — «Стіна захищає царину людей. Від Інших… і від таких, як ти та твої дичаки, люба моя.»

— В мене був один друг, який мріяв про драконів. Карлик. Він мені розповів, що…

— ДЖОНЕ СНІГОВІЮ! — Один із теннів зазирнув згори, суплячи брови. — Магнар хоче.

Джон подумав, що то, напевне, той самий тенн, який шукав його ззовні печери напередодні переходу через Стіну. Хоча певності не мав. Зіп’явшись на ноги, він рушив до корчми; Ігритта пішла разом із ним. На неї Стир завжди кривився, та щоразу, як намагався вигнати, вона йому нагадувала, що є вільною жінкою, а не колінкаркою, і ходить туди, куди забажає.

Магнар знайшовся під деревом, що росло просто з підлоги зруйнованої корчми. Перед комином, оточений кільцем дерев’яних списів та спижевих мечів, на колінах стояв бранець. Він бачив наближення Джона, та нічого не сказав. Дощ стікав стінами, лопотів на кількох останніх листках, що чіплялися до гілок дерева. З вогнища здіймався густий дим.

— Має померти, — мовив магнар Стир. — Роби, гайвороне.

Старий не сказав ані слова, лише дивився на Джона, що стояв між дичаків. Серед дощу та диму, при світлі тьмяного багаття старий не міг бачити, що під овечим кожухом Джон мав на собі чорний стрій. «Чи міг?»

Джон витяг Пазура з піхов. Дощ омив булат, від вогнища на гострий край упала тьмяна червона смужка. «Такий малий вогник, а коштує людині життя.» Він згадав слова Кворина Піврукого тієї ночі, коли вони помітили вогонь у Вискливому Пересуві. «Тут вогонь означає життя» — казав тоді Кворин, — «але може означати і смерть».

Те сталося у Мерзляках, у беззаконній пустці за Стіною. А тут був Дарунок — земля, захищена Нічною Вартою та владою Зимосічі. Тут людина повинна мати змогу розкласти вогонь, не боячись смерті.

— Чого вагаєшся? — запитав Стир. — Убий його, та й по тому.

Навіть тоді бранець не мовив ані слова. Міг би сказати: «Змилуйтеся», або «Ви забрали мого коня, гроші, харчі, подаруйте бодай життя!», або «Ні, благаю, я ж вам нічого не зробив!». Він міг би сказати тисячу різних слів, заплакати або закликати богів на допомогу. Та жодні слова б його не врятували, і мабуть, він сам це розумів. Тому старий навіть не розтулив рота, лише дивився на Джона — чи то мовчки благав про милість, чи наостанок перед смертю таврував виною.

«Не вагайся, хай чого від тебе вимагатимуть. Їдь із ними, їж із ними, бийся поруч із ними…» Але ж цей старий навіть не опирався. Йому не пощастило, тільки й того. Хто він такий, звідки, куди їхав на жалюгідному коні з запалою спиною… ніщо вже не важило.

«Він старий» — сказав собі Джон. — «Років п’ятдесят, а чи й шістдесят. Він прожив довше життя, ніж більшість людей. Тенни однак його вб’ють. Я не можу нічого сказати чи зробити, щоб порятувати йому життя.» Пазур здавався у руці важелезним, наче свинець, що й над головою не здіймеш. Чолов’яга витріщався на нього великими та чорними, наче колодязі, очима. «Я впаду в ті очі, та й потону.» Магнар теж дивився на Джона, і недовіра його відчувалася трохи не на смак. «Цей старий уже мертвий. Хай його доріже моя рука — чи не байдуже?» Лише один удар, швидкий та чистий. Пазур викувано з валірійського булату. «Як Лід.» Джон пригадав іншу смерть: утікач на колінах, голова котиться під ноги, яскрава кров на снігу… батьків меч, батькові слова, батькове обличчя…