Слава ЗСУ!

Потім він лежав на землі, стискаючи свою здобич і потроху спливаючи кров’ю, надто слабкий, аби ворухнутися. Та скоро зрозумів, що як не примусить себе рухатися, то стече на смерть, і поповз до мілкого потічка, де пила його кобила. Там Джон вимив стегно у холодній воді та міцно зав’язав смужкою, відірваною від кобеняка. Стрілу він теж вимив і покрутив у руках. Це сіре пір’я чи біле? Ігритта споряджувала свої стріли світло-сірим гусячим пір’ям. «Чи то не вона випустила по мені стрілу, коли я тікав?» Джон не міг її винуватити, лише питав себе, на кого вона замірялася: на нього чи на коняку. Якби кобила здохла, він був би приречений.

— Отаке моє щастя. Собою затулив кобилу від стріли, — пробурмотів він.

Джон вирішив перепочити і дати коняці попастися. Далеко та не пішла, і він зрадів, бо на пораненій нозі упіймати кобилу годі було й думати. Сили ледве вистачило на те, щоб якось зіп’ястися на ноги та видертися їй на спину. «Як я стрибнув на неї без сідла та стремен, із мечем у руці? Як?!» Іще одне запитання без відповіді.

Грім ще стиха гуркотів на обрії, але над головою хмари вже розривалися. Джон понишпорив очима по небі, знайшов Крижаного Дракона і повернув кобилу вбитого старого до Стіни та замку Чорного. Вдаривши п’ятами кінські боки, він зіщулився від болю в м’язах стегна. «Я їду додому» — сказав Джон собі. Хай так, але чому ж тоді він почувається порожньою шкаралупою?

Джон гнав кобилу аж до світанку, а згори на нього небесними очима витріщалися зорі.

Даянерис IV

Дотракійські розвідники доповіли їй про все, що бачили, та Дані хотіла подивитися на власні очі. Пан Джораг Мормонт проїхав разом із нею крізь березовий гай, а потім угору похилим гребенем з пісковця.

— Далі не варто, — попередив він на верхівці гребеня.

Дані натягла повід кобили і зиркнула через поля туди, де шлях їй загороджували юнкайські полки. Останнім часом Білоборід учив її, як найкраще рахувати число ворогів у війську.

— П’ять тисяч, — мовила вона, помовчавши хвилинку.

— Погоджуюся. — Пан Джораг майнув рукою. — Онде компанійці на краях. Два охочі полки. Кінні списники та стрільці, для близького бою мають мечі та сокири. На лівому крилі — «Другі Сини», на правому — «Буревісники». Ті й ті — приблизно по п’ять сотень людей. Бачите корогви?

Гарпія Юнкаю тримала у пазурях батіг та залізний нашийник замість шматка ланцюга. Та найманці підняли під прапорами міста, якому служили, і свої власні: праворуч виднілися чотири чорних птахи між схрещеними блискавками, ліворуч — зламаний меч.

— Юнкайці самі тримають середину, — зауважила Дані. Їхня військова старшина, скільки вона бачила, не відрізнялася від астапорської: високі блискучі шоломи, мідні бляхи на киреях. — Вони очолюють військо рабів, чи не так?

— Так. Більшість їхнього війська — невільники. Але їм не рівнятися з Неблазними. Юнкай уславився добре навченими постільними рабами, не вояками.

— То що скажете? Ми можемо розбити їхнє військо?

— Без клопоту, — відповів пан Джораг.

— Але не без кровопролиття. — Чимало крові всоталося у цеглини Астапору того дня, коли місто впало — хай не її власної та не крові її людей. — Перемога в битві може мати таку ціну, що годі буде й думати про здобуття міста.

— Така небезпека є завжди, халісі. Астапор був мирний та вразливий. Юнкай — попереджений.

Дані трохи поміркувала. Військо невільницького міста було менше за її власне, але його найманці сиділи на конях. Надто довго вона їхала у дотракійському халазарі, щоб не поважати переваги кінного воїна проти пішого і не розуміти, що кіннота може зробити з піхотою. «Мабуть, Неблазні встоять перед їхньою навалою. Та моїх відпущенців поріжуть, як худобу.»

— Людопродавці полюбляють перемовини, — сказала вона. — Хай вони взнають, що цього вечора я бажаю говорити з ними у своєму наметі. Запросіть також і полковників вільних кумпанств. Але не разом. Хай «Буревісники» приходять пополудні, а «Другі Сини» — за дві години по тому.

— Воля ваша, — відповів пан Джораг, — та якщо вони не прийдуть…

— Прийдуть. Їм закортить побачити драконів і вислухати, що я скажу. Найрозумніші ухопляться за можливість випробувати мою силу. — Дані розвернула срібну. — Чекатиму на них у шатрі.

Сіре небо і свіжий вітерець проводжали Дані назад до її війська. Глибокий рів, що мав оточувати табір, був уже наполовину викопаний; у лісі юрмилися Неблазні, вирубуючи товсті березові гілляки на кілки для палісаду. Євнухи не можуть заснути у неукріпленому таборі — так твердив Сірий Хробак. Саме він і наглядав за роботою. Дані спинилася на хвилинку побалакати з ним.