Слава ЗСУ!

— Та це ж той самий турнір, де він увінчав Ліанну Старк як королеву краси та кохання! — скрикнула Дані. — Там була його дружина, принцеса Елія, а мій брат віддав вінця панні Старк, а потім вкрав її в нареченого. Як він міг таке учинити? Невже дорнійка геть отруїла йому подружнє життя?

— Не годиться мені, ваша милосте, судити про те, чим жило серце вашого брата. Принцеса Елія була добра та шляхетна жінка, хоч і слабка здоров’ям від самого дитинства.

Дані щільніше загорнулася у шкуру.

— Колись Візерис звинуватив мене у тому, що я народилася запізно.

Вона пригадала, як гаряче заперечувала, і навіть дорікнула Візерисові у відповідь, що той не народився дівчинкою. За таке нахабство він її жорстоко побив.

— Візерис казав, що якби я народилася вчасно, Раегар одружився б зі мною, а не з Елією. І доля усієї родини склалася б інакше. Якби Раегар був щасливий з дружиною, то не схотів би Старкового дівчиська.

— Можливо, ваша милосте. — Білоборід почекав якусь хвилину. — Та я не певний, що Раегаровій душі взагалі судилося спізнати щастя.

— Невже він усе життя скнів у безнадійній тузі? — гаряче обурилася Дані. — Не кажіть такого!

— Не те щоб у тузі… принца Раегара часто огортав смуток, передчуття… — Старий знову завагався.

— Кажіть! — заохотила вона. — Яке ще передчуття?

— Передчуття лихої долі. Він народився посеред лиха, моя королево, і чорна тінь висіла над ним усі дні його життя.

Візерис казав про народження Раегара лише один раз. Може, не бажав повертатися до надто тяжких спогадів.

— Його гнітила тінь Перелітку, чи не так?

— Так. І все ж саме Переліток принц любив найбільше з усіх місць на світі. Він їздив туди час від часу, беручи собі за товариство лише арфу — навіть лицарів Королегвардії жодного з собою не пускав. Принц полюбляв спати у зруйнованому замку під місяцем та зорями, а коли повертався, то привозив пісню. З його гри на високій арфі зі срібними струнами, зі співу про сутінки, сльози та смерть королів мимоволі здавалося, що принц веде розповідь про себе самого і коханих ним людей.

— А Узурпатор? Чи він теж співав сумних пісень?

Арстан видав смішок.

— Роберт? Він любив такі пісні, щоб реготати. Що соромітніші, то кращі. А сам співав, лише коли був п’яний, і то «Пивне барило», «Повна бочок тая шкальня» або «Ведмедя і красну дівку». Роберт, він був такий…

Її дракони, як один, підняли голови й заревли.

— Коні! — Дані скочила на ноги, вчепившись у левову шкуру. Надворі почувся могутній рев Могутнього Бельваса, потім інші голоси, іржання і копита багатьох коней. — Іррі, піди подивися, хто…

Запона шатра відкинулася, і увійшов пан Джораг Мормонт. Він був укритий пилюкою, заляпаний бризками крові, та схоже, в іншому негаразди битви його не зачепили. Лицар-вигнанець упав перед Дані на коліно і мовив:

— Ваша милосте, я приніс вам переможні вісті! «Буревісники» перебігли на наш бік, невільники зламали свої лави, а «Другі Сини» повпивалися і не змогли опиратися — саме так, як ви передрікали. Загинуло зо дві сотні ворогів — головне юнкайців. Невільники покидали списи та розбіглися, найманці здалися. Ми захопили кілька тисяч полонених.

— А скількох втратили вояків?

— Може, тузінь. А може, й того не набереться.

Лише тоді вона дозволила собі посмішку.

— Підведіться, мій добрий та відважний ведмедю. А чи захопили Граздана? Або Велетового Байстрюка?

— Граздан пішов до Юнкаю з вашими умовами миру. — Пан Джораг підвівся з коліна. — Меро втік, щойно втямив, що «Буревісники» його зрадили. Я надіслав по нього погоню — далеко не втече.

— От і добре, — мовила Дані. — Подаруйте життя кожному — рабу чи сердюку — хто присягне мені на вірність. Якщо до нас приєднається достатньо «Других Синів», збережіть полкові його назву та клейноди.

Наступного дня вони подолали останні п’ятнадцять верст до Юнкаю. Місто було збудоване з жовтої цегли замість червоної, та в іншому нагадувало другий Астапор: такі самі викришені мури, високі східчасті піраміди, велетенська гарпія над брамою. На мурах та баштах юрмилися арбалетники та пращники. Пан Джораг та Сірий Хробак розташували військо, Іррі та Джихікі поставили шатро, і Дані всілася чекати.

На ранок третього дня брама міста відчинилася, і з неї почала виливатися вервечка невільників. Дані сіла на срібну та рушила привітати їх. Мала Місандея оголошувала усім зустрічним, що за своє звільнення ті мають дякувати Даянерис Буреродній, Неопалимій, королеві Семицарства Вестеросу, Матері Драконів.

— Мхиса! — вигукнув у її бік чолов’яга брунатного кольору шкіри. На його плечі сиділа дитина — малесенька дівчинка. Вона теж загукала тоненьким голосочком: — Мхиса!