Слава ЗСУ!

— Згодом мене полюбив король Роберт. Коли уперше я виїхав до бугурту з палаючим мечем, кінь Кевана Ланістера став дибки і скинув його на землю. Його милість так реготав, що я боявся, аби не луснув. — Червоний жрець посміхнувся спогадам. — Але так із клинком чинити не годиться, твій хазяїн знову казав правду.

— Вогонь поглинає. — За ними стояв князь Берік. У його голосі лунало щось таке, від чого Торос миттю замовк. — Поглинає, і не лишає по собі нічого. Нічого!

— Беріку, друже мій любий. — Жрець торкнувся плеча князя-блискавки. — Що ти таке кажеш?

— Те саме, що вже казав раніше. Шість разів, Торосе! Шість разів — це забагато.

Раптом він обернувся і швидко зник.

Тієї ночі вітер завивав майже вовком — мабуть, учився у кількох справжніх вовків, чиї голоси чулися на заході. Заруб, Анжей та Меріт з Місячища тримали варту. Нед, Гендрі та багато інших міцно спали, коли Ар’я уздріла малу бліду тінь, що прокрадалася позаду коней, підпираючись кривим ціпком і розвіваючи білим волоссям. На зріст стара була ледве вища за три стопи; очі її при світлі вогнища палали червоним, як очі Джонового вовка. «Той теж був привид.» Ар’я підібралася ближче і стала на коліна послухати, що там робиться.

Поруч із князем Беріком знаходилися Торос і Лим. Крихітна гостя всілася коло вогню без запрошення і скосила на них очі, схожі на жарини.

— Ба, Вогник та Лимончик знову прийшли мене вшанувати. А з ними — його милість мертв’яцький князь!

— Зловісне прізвисько. Я вас прохав його уникати.

— Прохав, еге ж. Але на тобі ще надто свіжий сморід смерті, зацний паночку. — Коли стара говорила, то показувала у роті єдиний зуб. — Дай мені вина, бо піду. Старі мої кістки… коли лютують вітри, суглоби ниють і не гнуться. А тут, нагорі, вітри лютують завжди.

— За ваші сни даю вам срібного оленя, пані, — з суворою чемністю мовив князь Берік. — А якщо почую важливі новини, то дам ще одного.

— Срібного оленя я не з’їм, і на спині його не поїду. Дай мені міх вина за мої сни, а за новини — поцілуночок від отого здорованя у жовтій киреї. — Стара заклекотіла хрипким сміхом. — Та щоб мокрий був цілунок, із язиком, не абияк! Давно то було, ой давно. Його вуста, мабуть, відгонять лимонами, а мої — струхлими кістками. Надто стара я стала, надто стара.

— Еге ж, — буркнув Лим. — Трохи застара і для вина, і для цілунків. Полізеш до мене, шкириндо — вийму меча, та плазом по спині!

— Волосся моє вилазить жмутами, і вже тисячу років ніхто не хоче мене цілувати. Важко старим жити на світі. Та нехай, давай тоді пісню. Хочу за мої звістки пісню від Тома-Сімки.

— Ви матимете пісню від Тома, — пообіцяв князь Берік. І власноруч простягнув їй міха з вином.

Мала жінка пила довго і жадібно; вино збігало підборіддям. Коли нарешті вона опустила міх, то витерла рота тилом зморшкуватої долоні й мовила:

— Вино кисле, але й новини не солодкі — одне на одне виходить. А головна новина — король помер! — вона кому кисла, а кому й солодка.

Ар’їне серце підскочило кудись до горла.

— Котрий саме з тих клятих королів? — завимагав Лим. — Та кажи вже, бісова бабо!

— Той, який наймокріший. Король-кракен, панове лицарство! Мій сон показав його мертвим, і ось він мертвий! Тепер залізні каракатиці заходяться жерти одна одну. Князь Гостер Таллі, до слова, теж помер, але ж про нього ви самі знаєте, хіба ні? Цап на самоті сидить — у палаті королів — в лихоманці він горить — молить, аби пес не з’їв.

Стара зробила ще один довгий ковток вина, притискаючи міха до вуст.

«Пес… Чи не про Хорта вона каже? А може, про Гору-на-Коні?» Ар’я не була певна. Обидва брати носили на щитах однаковий знак — трьох чорних псів на жовтому полі. Половина з того списку, за чию смерть вона молилася, служила в пана Грегора Клегана: Полівер, Дунсен, Любчик Раф, Лоскотун і сам пан Грегор. «Може, їх усіх повісить князь Берік. Аби ж то.»

— Я бачила сон про вовка, що вив під дощем, та ніхто не чув його смутку, — казала далі стара карлиця. — Вві сні я чула такий гармидер, що голова трохи не лускала: тулумбаси і роги, сопілки і людський вереск, але найсумніше з усіх теленькали маленькі дзвіночки. Мені наснилася діва на пишному бенкеті, а в її волоссі — порфірові змії з іклами, з яких капотіла отрута. Потім я знову бачила її, ту саму діву — вона убивала свавільного велетня в замку, будованому зі снігу.

Раптом стара рвучко повернула голову і посміхнулася крізь морок просто до Ар’ї.

— Від мене ти не сховаєшся, дитино. Ходи ближче.

Холодні пальці побігли Ар’їною шиєю. «Страх ріже глибше, ніж меч» — нагадала вона собі, підвелася і сторожко рушила до вогнища на легких ніжках, готова за мить пурхнути геть.