Слава ЗСУ!

— З-за розбитого серця.

Якби тут була Санса, вона негайно почала б зітхати і лити сльози за справжнім коханням. Але Ар’я подумала, що та панна, мабуть, здуріла. Проте Недові не сказала — то ж була його рідна тітка.

— Коли так, то його, напевне, хтось розбив?

Нед завагався.

— Не личило б мені…

— Та кажи вже!

Він знову зиркнув обачливо.

— Тітка Алірія казала, що панна Ашара з вашим батьком закохалися одне в одного у Гаренголі…

— Не може того бути! Пан батько кохали пані матінку!

— Та певно ж, ясна панно, але…

— І тільки її, нікого іншого!

— А байстрюка свого він, мабуть, у капусті знайшов, ге? — встряг ззаду Гендрі.

Ар’я пошкодувала, що не має ще одного яблука — жбурнути йому в мармизу.

— Пан батько мали честь! — сердито вигукнула вона. — А ми не до тебе балакали! Чого б тобі не поїхати назад до Камінного Септу і не закалатати в дурні дзвони тієї дівки!

Останній закид Гендрі пустив повз вуха.

— Твій батько принаймні виростив свого байстрюка, не те що мій. Свого батька я навіть імені не знаю. Б’юся об заклад, він був якийсь смердючий п’яниця — матуся лише таких тягала з шинку додому. Зате коли сердилася, то кричала на мене: «От би тут батько твій був — ото пустив би юшку з носа!» Більше я про нього ніц не чув.

Хлопець плюнув на землю.

— Якби він оце зараз тут з’явився, то я б йому сам юшку пустив. Та він, напевне, вже помер. І твій батько помер — то чи не байдуже, кого він колись брав до ліжка?

Ар’ї не було байдуже, хоча вона б сама не сказала, чому. Нед намагався вибачитися, що засмутив її, та вона і чути не хотіла — вдарила п’ятами коня і втекла від обох. Попереду за десяток аршинів їхав Анжей-Сайдакер; коли вона з ним порівнялася, то спитала:

— Дорнійці — брехлива порода, хіба ні?

— Знаменито брехлива! — вишкірився лучник. — Вони, звісно, те саме кажуть про нас, порубіжників. От і розбери поміж нас, хто ловкіше бреше. Та що там у тебе сталося? Нед — непоганий хлопчина, нікому зла не бажає.

— Брехливий йолоп, ось він хто.

Ар’я з’їхала зі стежки, перескочила гнилу колоду і заплескотіла річищем мілкого струмка, не зважаючи на галас розбійників позаду себе. «Доженуть і знову почнуть брехати.» Вона подумала була, чи не втекти від них ще один раз, та їх було багато, і тутешній край вони знали краще. Навіщо тікати, коли однак упіймають?

Зрештою біля неї поїхав Гарвін.

— Куди це ви наставилися, панянко? Е ні, тікати не годиться. Тут у лісі вдосталь і вовків, і кого гіршого.

— Я не боюся! — відповіла Ар’я. — Малий Нед сказав…

— Еге ж, мені теж. Про панну Ашару Дейн. То стара оповідка, я її чув ще у Зимосічі, коли був такий, як оце ви зараз. — Він узяв її міцно за повід і розвернув коня. — Сумнів мене бере, що то правда. А як і правда, що з того? Коли Нед зустрів ту дорнійську кралю, брат його Брандон був іще живий і заручений з панною Кетлін Таллі. На честі вашого батька немає ані плямки. Турніри — то така справа… од них кров аж кипить. Уночі в наметах, бува, і слова солодкі шепочуть, і цілунки солодкі куштують, а комусь, мо’, і ще солодше поласувати випадає. Та що з того за біда? Тоді весна була — чи люди думали, що була — і жоден із них не був заручений.

— Але ж вона наклала на себе руки, — непевно пробурмотіла Ар’я. — Нед казав: стрибнула з башти у море.

— Стрибнула, — визнав Гарвін, ведучи коня назад, — але те, ручуся, сталося з горя та смутку. Адже панна втратила брата, Вранішнього Меча.

Він захитав головою.

— Облиште, панянко. Усі вони вже мертві, усі до одного. Хай спочивають… а як дістанемося Водоплину, то прошу вас — не кажіть ані слова вашій паніматці.

Село стояло саме там, де Заруб і обіцяв. Притулок знайшовся у сірій кам’яній стайні, де лишилася половина даху — на половину більше, ніж у решті домівок. «Яке ж це село? Купа чорного каміння та чорних кісток.»

— Хто тут усіх побив? — запитала Ар’я, допомагаючи Анжею сушити коней. — Ланістерівська наволоч?

— Ні. — Він показав пальцем. — Онде подивися — на каменях мох росте. Їх уже довгенько ніхто не рухав. А там просто зі стіни дерево витикається, бачиш? Тут усе знищили багато років тому.

— Хто ж тоді? — запитав Гендрі.

— Гостер Таллі. — Заруб, зігнутий роками, сивочолий та миршавий чолов’яга, народився у цих місцях. — Село належало панові Добручаю. Коли Водоплин став за Роберта, Добручай лишився вірним королю. Князь Водоплину за те скарав його вогнем і мечем. Після Тризубу син старого Добручая уклав мир із Робертом і князем Гостером. Але мертвих з могили тим не підняв.