Слава ЗСУ!

— Пане! — Коло нього на коліна став Кайбурн; його обличчям доброго татка бігло занепокоєння. — Що сталося? Я чув, ви кричали.

Над ними похмуро вивищився Сталевий Шкарбан Вальтон, високий і суворий.

— Що таке? Чого репетуєте?

— То був сон… лише сон. — Якусь мить Хайме витріщався на табір, нічого не тямлячи. — Там була пітьма, зате в мене була правиця.

Він зиркнув на пенька руки і знову відчув нудоту. «Такого місця під Скелею немає» — подумав він. Шлунок був порожній та непевний, голова боліла, бо лежала на твердому пні.

Кайбурн помацав йому лоба.

— Ще й досі трохи лихоманить.

— То був хворобливий сон. — Хайме простягнув руку. — Допоможіть!

Сталевий Шкарбан ухопив його за здорову лівицю і поставив на ноги.

— Ще кухоль сон-вина? — спитав Кайбурн.

— Е ні! Наспав я вже цієї ночі, досить.

Йому стало цікаво, чи довго ще лишилося до світанку. Звідкілясь він знав, що як заплющить очі, то знову опиниться у тій темній та вологій печері.

— Тоді макового молока? І щось від лихоманки? Ви ще такі слабі, мосьпане. Вам треба спати. Більше відпочивати.

«Де ж тут у біса відпочинеш.» Місячне сяйво кидало блідий відблиск на пень, на якому Хайме притулив голову. Мох укривав його так щільно, що Хайме раніше не помітив: пень був увесь білий. Мимоволі думки полинули до Зимосічі та серце-дерева Неда Старка. «Та не в ньому справа» — подумав Хайме. — «Він тут ні до чого.» Пень був мертвий, а з ним і Старк, і решта інших: принц Раегар, пан Артур, діти. «І Аерис. Аерис — наймертвіший з усіх.»

— Ви вірите у привидів, маестре? — запитав він Кайбурна.

Обличчя того дивно змінилося.

— Колись у Цитаделі я увійшов до порожньої кімнати і побачив порожнє крісло. Я знав, що в ньому сиділа жінка — лише за мить перед тим. Подушки ще були ум’яті там, де вона сиділа, тканина ще зберігала тепло, запах висів у повітрі. Якщо ми лишаємо по собі запах, виходячи з кімнати… певно ж, якийсь слід нашої душі має зберігатися у світі, коли ми з нього йдемо. — Кайбурн розвів руками. — Але архімаестрам мої міркування не сподобалися. Ну, Марвинові сподобалися, але він був єдиний.

Хайме скуйовдив пальцями волосся.

— Вальтоне! — покликав він. — Сідлай коней! Ми повертаємося.

— Повертаємося? — Сталевий Шкарбан окинув його підозріливим поглядом. — Що таке?

«Гадає, що я здурів. Може, так воно і є.»

— Я залишив дещо у Гаренголі.

— Гаренгол тепер належить панові Варго. І його Кровоблазням.

— Ти маєш двох людей проти кожного з них.

— Якщо я не доправлю вас безпечно до вашого батька, як мені наказано, князь Болтон з мене шкуру здере. Ми їдемо до Король-Берега.

Колись Хайме відповів би зухвалим жартом та погрозою, але однорукі каліки — не надто загрозливі істоти. Він спитав себе, що зробив би його брат. «Тиріон би вигадав якийсь спосіб.»

— Ланістери — брехлива порода, Шкарбане. Хіба тобі князь Болтон не казав?

Сталевий Шкарбан підозріливо насупився.

— А що коли й казав?

— Якщо ти не відвезеш мене до Гаренголу, то пісня, яку я заспіваю своєму батечку, може бути геть інша, ніж сподівався пан господар на Жахокромі. Я можу навіть розповісти, що саме Болтон наказав відрубати мені руку, а Сталевий Шкарбан Вальтон власноруч змахнув мечем.

Вальтон витріщився на нього, роззявивши рота.

— Це брехня!

— Ясна річ. Але кому повірить мій батечко? — Хайме примусив себе посміхнутися тією посмішкою, якою всміхався за минулих часів — тоді, коли ніщо в світі не могло його налякати. — Буде простіше, якщо ми повернемося. Скоро ми знову рушимо в дорогу, а в Король-Березі я такої заспіваю, що ти й вухам не повіриш. Усі дівки будуть твої, а на додачу від мене окрема подяка — чималий гаман золота.

— Золота? — Вальтонові думка, схоже, припала до смаку. — І скільки ж золота?

«Все, він мій.»

— А скільки ти хочеш? Кажи, не вагайся.

Коли зійшло сонце, вони вже були на півдорозі до Гаренголу.

Хайме шмагав коня нагайкою так, як не шмагав ще за день перед тим; Сталевий Шкарбан та інші північани мусили підлаштуватися до його поспіху. І все ж замку на озері вони дісталися лише пополудні. Під темним небом, що загрожувало дощем, неосяжні мури та п’ять велетенських башт стояли чорні й зловісні. «Наче сама смерть.» На мурах нікого не було, брама стояла зачинена засувами. Високо над баштою-стрільницею висів в’ялою ганчіркою самотній прапор. «Чорний цап Кохору» — упізнав його Хайме, склав руки коло рота і закричав:

— Гей, ви там! Відчиняйте браму, бо виб’ю її до дідька!

Але перша голова на мурах з’явилася лише тоді, коли свої голоси додали Кайбурн та Сталевий Шкарбан. Голова витріщилася на них, тоді зникла. За якийсь час почувся скрегіт решітки, яку витягали угору. Брама розчахнулася, Хайме Ланістер дав остроги і ринув конем крізь товстезні мури, ледве помічаючи смертоносні бійниці над головою. Його непокоїло, що цап може не пустити їх до замку, та схоже, «Хвацькі Компанійці» досі бачили у них союзників. «От йолопи безголові.»