Слава ЗСУ!

Сем лишив Йолю в довгому домі запалювати вогонь, а сам пішов позазирати до халуп. Вона розкладала вогонь вправніше за нього; в Сема ніколи не займався розпал, а востаннє, коли він намагався викресати іскру з кременя і заліза, то порізався власним ножем. Йоля перев’язала йому порізану руку, але вона боліла і погано згиналася, і Сем почувався ще незграбнішим, ніж завжди. Він знав, що рану треба промити, а перев’язку — змінити, але дивитися на неї боявся. Ще й мороз стояв такий, що лячно було знімати рукавиці.

Сем не знав, що саме шукає у порожніх домівках. Може, дичаки лишили по собі трохи харчів. Усе ж таки подивитися не завадить. На їхньому шляху до півночі Джон, приміром, теж обшукував хати у Білодереві. У одній хатині Сем почув шурхіт пацюків у темному кутку; в решті не було нічого, крім старої соломи, старого смороду і холодного попелу під діркою-димарем у даху.

Він повернувся до оберіг-дерева і якусь мить роздивлявся різьблене у ньому обличчя. «Це не те обличчя, яке ми бачили» — вирішив він нарешті. — «Оберіг тут і половини не сягає від того, що у Білодереві.» Червоні очі плакали кров’ю, і цього він теж пригадати не міг. Сем незграбно став на коліна і почав:

— Старі боги, почуйте мої молитви. Богами моїх діда-прадіда була Седмиця, але ж я казав обітниці перед вами, коли вступав до Варти. Поможіть нам зараз, бо мені лячно, що ми загубилися. А ще ми гибіємо з голоду та холоду. Не знаю, в яких богів я вірую зараз, але… якщо ви є — благаю, допоможіть. Адже Йоля має маленького синочка.

Більше нічого йому не спало на думку. Сутінки густішали, листя оберіг-дерева тихо шурхотіло, тріпотячи тисячею криваво-червоних рученят. Чи почули його Джонові боги, а чи ні — не в Семовій силі було про те знати.

Коли він повернувся до довгого дому, Йоля вже запалила вогонь, сіла до нього, розчахнула хутро на грудях і заходилася годувати дитинча. «Воно голодне, як ми» — подумав Сем. Старі баби поцупили для них трохи харчів з Крастерових запасів, але від них майже нічого не лишилося. Сем був нікчемним мисливцем навіть у Рогошпилі, де лісами бігало безліч дичини, а він мав собі на поміч хортів і псярів. Тут, у нескінченній порожній пущі, такому, як він, годі було і сподіватися щось уполювати. Спроби рибалити у озерах та напівзамерзлих струмках скінчилися так само жалюгідно.

— Скільки нам лишилося іти, Семе? — запитала Йоля. — Ще далеко?

— Недалечко. Трохи ближче, ніж допіру. — Здвигнувши плечима, Сем скинув заплічну торбу, незграбно всівся на підлогу і спробував схрестити ноги. Спина після довгої подорожі пішки аж волала притулитися до одного з різьблених дерев’яних стовпів, які тримали стріху. Але ж вогонь палав посередині хати під діркою-димарем, а тепла Сем бажав ще пристрасніше, ніж відпочинку. — За кілька днів маємо дійти.

Сем мав при собі мапи, та якщо вони з Йолею зараз не в Білодереві, то яка з тих мап користь? «Мабуть, ми зайшли надто далеко на схід, коли обходили те озеро» — дратувався він, — «або навпаки, на захід, коли я намагався віднайти попередній шлях». Сем уже починав ненавидіти озера та річки. Тут, за Стіною, ніде не було ані мостів, ані переправ, і доводилося кожне озеро обходити кружним шляхом, а на кожній річці шукати броду. Легше пройти звіриною стежкою, ніж ломитися крізь підлісок, легше обійти хребта, ніж видиратися на нього. «Якби з нами був Банен або Дивен, ми б уже сиділи в трапезній замку Чорного, гріли ноги коло вогню.» Але Банен загинув, а Дивен пішов з Греном, Скорботним Едом та рештою.

«Стіна має п’ятсот верст довжини і сто сажнів висоти» — нагадав собі Сем. Якщо рухатися на південь, рано чи пізно вони її знайдуть. А вони таки рухалися на південь — цього він був певен. Удень він обирав напрямок за сонцем, а ясними ночами — за хвостом Крижаного Дракона. Щоправда, вночі вони тепер ішли нечасто, відколи сконав другий кінь. Навіть при місяці поміж дерев було надто темно; Сем або другий бахмутик легко могли зламати ногу. «Тепер ми вже добряче на півдні. Я цього певен. Інакше бути не може.»

А от чого він певен не був — це куди вони відхилилися, на схід чи захід, і наскільки саме. Так, Стіни вони мали досягти… зрештою… за день чи тиждень… ну хай два, але тоді вже напевне… та де саме, в якому місці? Їм потрібне було не абищо, а брама у замку Чорному — єдиний прохід крізь Стіну протягом усіх її п’ятисот верст.

— Чи й справді Стіна така велика, як розповідав Крастер? — питала Йоля.

— Ще й більша. — Сем намагався говорити легковажно та бадьоро. — Така височезна, що й замків, схованих за нею, не видно. Але вони там є, сама побачиш. Стіну збудовано з льоду, але замки — з каменю та дерева. Там є високі башти, глибокі льохи, велетенська трапезна палата, де удень і вночі палає жаркий вогонь. Там так тепло, Йолю, що ти й не повіриш!