Слава ЗСУ!

Верхоляк хотів був залучити до змови удвічі більше людей. Та що той просмерділий рибою сестринецький недоумок тямив у таких справах? Шепни одне слово не в те вухо — і не змигнеш оком, як станеш коротший на голову. Ні, чотирнадцять — якраз гарне число. Досить багато, щоб зробити все, що треба, і досить мало, щоб зберегти таємницю. Більшість знайшов та умовив сам Чет. Одним із його хлопців був Малюк-Павлюк — найсильніший чолов’яга на усій Стіні, хоча й тупий, як березове поліно. Одного разу він зламав дичакові спину, просто стиснувши його в обіймах. Ще з ними був Підсайдачник — цей отримав прізвисько від доброго гострого підсайдачного ножа, яким майстерно користався. Іншого змовника братчики звали Шовкоступ — той замолоду зґвалтував сотню жінок і хвалився, що жодна не чула, як він підкрадається на шовкових котячих лапах, аж доки не засадить по самі яйця.

Усе, що треба зробити, придумав і обміркував Чет. Він серед змовників був найрозумніший — недарма прослужив старому маестрові Аемону добрячих чотири роки, перш ніж підлий байстрюк Джон Сніговій відібрав у нього тепле місце і передав своєму жирному приятелеві. Чет хотів убити Сема Тарлі цієї ночі власноруч: спершу прошепотіти просто у вухо «Переказуй вітання Снігові-воєводі», а потім розчахнути панкові Кабанкові горлянку і подивитися, як кров забулькає струменем крізь його драглисте сало. Чет знав круків і не чекав з ними клопоту — не більше, ніж із Тарлі. Від одного доторку ножа той боягуз обісцить собі штани і забелькотить про змилування. Хай белькотить — ніякого змилування йому не буде. А як Чет уріже товстунові горлянку, то відчинить клітки та розлякає всіх круків, щоб на Стіні не отримали жодного листа. Шовкоступ із Малюком-Павлюком мали вколошкати Старого Ведмедя, Підсайдачник — Білана, а Верхоляк із родичами — Банена та старого Дивена, щоб не винюхали їхнього сліду. Вони складали харчі на дорогу вже два тижні; Миленький Донел та Кульгавий Карл наготували коней. Коли Мормонт помре, загін муситиме очолити пан Отин Вивір — старий, виснажений, слабкий розумом. Він утече на Стіну ще до заходу сонця і не гаятиме ані часу, ані людей, щоб когось по них посилати.

Поки вони долали ліс, собаки нетерпляче смикали за налигачі. Чет бачив, як із зелені вгору виростає Кулак. День був такий тьмяний, що Старий Ведмідь наказав запалити смолоскипи; велике їх коло горіло на стіні, що вінчала короною крутий кам’янистий пагорб. Троє розвідників перебріли через струмок, холодний, як лід, поверхнею якого плавали окремі крижини.

— Я пробиратимуся до берега, — довірливо розказував Верхоляк-Сестринець. — І я, і братусики. Збудуємо собі човника, попливемо додому, до Сестричок.

«А вдома вас упізнають як утікачів з Варти і одріжуть ваші дурні качани» — подумав Чет. Проказавши обітниці, ти лишався у Нічній Варті назавжди. А якщо тікав, то будь-де у Семицарстві тебе могли схопити і стратити.

Олло Безрукий балакав про Тирош, де не рубають долоні тим, хто лише позичив те, що погано лежало, і не відсилають на пекельний мороз, бо вони, бач, трохи розрадили залишену на самоті молоду лицарську дружину. Чет зважував, чи не поїхати з ним. Але ж не умів сказати жодного слова їхньою слинявою дівчачою говіркою. Та й що мав робити у Тироші? Він не знав ніякого справжнього ремесла — виріс-бо у Відьминій Багві, де батько його всеньке життя гнув спину наймитом на чужих нивах або збирав п’явок у такий спосіб: роздягався голяка, вдягав товсті короткі шкіряні штани, ліз у темне болото і вилазив укритий тією мерзотою від грудей до литок. Інколи батько змушував Чета допомагати йому знімати з себе здобич. Одна п’явка якось вчепилася йому в долоню, і він з огиди розчавив її об стіну. За те батько побив його, як сидорову козу, бо маестри давали за тузінь п’явок мідного шеляга.

Хай собі Верхоляк пливе додому, якщо йому кортить. І тирошієць теж. Але Чет… нема дурних. На біса йому та Відьмина Багва? До смерті б її на очі не бачив, і добрим словом не згадав би. Його зігрівала думка про щось на кшталт Крастерового Дитинця. Крастер живе сам собі паном, а Чет хіба гірший? Лишень уявити: Чет, син п’явочника, запанує у власному обійсті. Міг би й прапора собі узяти: тузінь п’явок на рожевому тлі. А втім, чого в одній хаті панувати? Чому б не зробитися королем? От приміром, Манс Розбишака теж колись був чорною ґавою. «Я можу стати королем, як він. Ба і дружин собі завести.» Крастер мав їх дев’ятнадцять, не рахуючи молодих — дочок, які ще не доросли до ліжка. Половина з тих дружин були старі й бридкі, як сам Крастер, але то байдуже. Старих бабів Чет приставить до кухні та прання; хай порають город і вигодовують свиней. А молоді зігріватимуть йому ліжко та виношуватимуть дітей. Крастер не перечитиме — після того, як Малюк-Павлюк гарненько його обійме.