Слава ЗСУ!

— А що про наших вояків? — запитав Робб.

— Пан батько шкодують, що не можуть ані помістити в своїй домівці, ані нагодувати за своїм столом таке потужне військо. Ми ледве нашкребли харчу для людей та коней нашого власного рушення. Але ваших людей ми не забудемо. З вашої ласки та згоди, хай вони перейдуть річку, отаборяться коло нашого війська, і там матимуть вдосталь вина та пива, щоб випити за здоров’я князя Едмура і його нареченої. На тому березі ми поставили три великі бенкетні намети, щоб захистити гостей від дощу.

— Ваш вельможний панотець надзвичайно добрі. Моє військо дуже їм подякує, бо подолало багато верст мокрого шляху.

Верхи на коні наперед висунувся Едмур Таллі.

— Коли я нарешті зустріну мою наречену?

— Вона чекає на вас усередині, — пообіцяв Едвин Фрей. — Пробачте панні, якщо вона видасться вам надто сором’язливою — цього дня бідолашна чекала з великою жагою та острахом. Але чи не продовжити нам розмову під дахом замість дощу?

— А й справді. — Пан Риман знову сів у сідло і втягнув Петира Пуздрю за себе. — Прошу за мною. Пан дід чекають.

Він розвернув кобилу і рушив до Близнюків.

Едмур зрівняв коня з Кетлін.

— Спізнілий Князь Фрей міг би зізволити зустріти нас власною особою, — пожалівся він. — Адже я його зверхник, ще й майбутній зять, а Робб — його король.

— Коли тобі, братику, стукне дев’яносто і один рік, я подивлюсь, як охоче ти вибиратимешся під дощ назустріч гостям.

Але Кетлін сумнівалася, що винуватий самий лише дощ. Зазвичай князь Вальдер пересувався у накритих ношах, і дощ йому майже нічим не загрожував. «Невже і це — навмисна образа?» Якщо так, то вона має бути не остання.

Перед брамною баштою на них чекала ще одна прикра несподіванка. Сірий Вітер зупинився посеред підйомного мосту, витрусив з хутра воду і завив на решітку. Робб нетерпляче присвиснув.

— Що таке, Сірий Вітре? Ану ходи зі мною!

Та лютововк лише вишкіряв зуби. «Не подобається йому тут» — подумала Кетлін. Робб мусив злізти з коня, присісти навпочіпки коло вовка і заспокійливо побалакати з ним, перш ніж той погодився пройти під ґрати. До того часу їх наздогнали Ламаний Лотар і Вальдер Водограй.

— Він боїться шуму води, — зауважив Водограй. — Кожен звір знає, що розбурханої річки слід уникати.

— То пусте! Суха конура і бараняча нога його звеселять, — бадьоро відповів Лотар. — Чи не покликати нашого старшого псяра?

— Він не пес, а лютововк, — заперечив Робб, — і небезпечний для тих, кому не довіряє. Лишіться з ним, пане Райнальде. Я не поведу його таким до палат князя Вальдера.

«Спритно вигадав» — подумала Кетлін. — «Заразом і Вестерліна князеві Вальдеру в очі не тицятиме.»

Подагра та крихкість старечих кісток зібрали тяжку данину з Вальдера Фрея. Гості побачили його на високому панському престолі з подушками під спиною та горностаєвою делією на колінах. Панське крісло було різьблене з чорного дуба; спинка мала подобу двох товстих башт, з’єднаних вигнутим мостом. Престол був такий великий та важкий, що старий на ньому здавався недоладною потворною дитиною. У зовнішності князь Вальдер мав щось від стерв’ятника, а ще більше — від тхора. Лиса голова зі старечими плямами витикалася з кощавих плечей на довгій рожевій шиї. Зайва шкіра теліпалася під крихітним підборіддям, сльозаві очі туманилися, вуста позбавленого зубів рота безперервно жували і прицмокували, як мала дитина цмокає коло материної цицьки.

Восьма пані Фрей стояла коло панського місця князя Вальдера. При його ногах сиділа трохи молодша подоба його самого — згорблений миршавий чоловічок років п’ятдесяти, чиє дороге вбрання з синьої вовни та сірого оксамиту було прикрашено доволі дивно: іграшковим королівським вінцем та коміром з крихітними мідними дзвіночками. Схожість між ним та його паном була разюча, за винятком очей: князь Фрей мав очі крихітні, каламутні та підозріливі, а цей чоловік — великі, доброзичливі та розвіяно-байдужі. Кетлін пригадала, що багато років тому один з виводку синів князя Фрея породив собі сина-недоумка. Та в минулі її гостини князь Переїзду ретельно ховав його з очей. «Чи завжди він носив оцього блазенського вінця, а чи це кпини з Робба?» Втім, про таке вона питати не наважилася.

Фрейові сини й дочки, їхні діти, онуки, чоловіки, дружини та челядь юрмилися у великій трапезній палаті, заповнюючи мало не всю. Але говорити почав саме старий князь.

— Знаю, ви пробачите мені, що я не стаю на коліна. Ноги вже не служать мені так, як служили, хоча те, що між ними, ще працює нівроку, хе-хе. — Його вуста розтягнулися у беззубу посмішку, коли очі знайшли Роббового королівського вінця. — Люди кажуть, ваша милосте: вбогий той король, що коронується спижем.