Слава ЗСУ!

— Я Вальда пана Аемона Водоглая, пане пладідусю.

— Ого, ти вже розмовляєш? Та байдуже. Що ти можеш сказати розумного? Твій батько завжди молов самі дурниці. До того ж він — байстрюцький син, хе-хе. Ходи звідси геть, тут місце самим лише Фреям. Королю-на-Півночі байдуже до нешлюбних виплодків.

Князь Вальдер скосив очі на Робба. Дзвоник схилив голову і зателенькав.

— Осьо вони усі, мої юні діви. Хоча ні, одна вже удовиця. Та деякі навіть люблять уже пробитих жінок. А ви ж могли б узяти собі будь-яку, аби забажали.

— Я б не знайшов у собі сили обрати якусь одну, пане князю, — ретельно добираючи ввічливі слова, мовив Робб. — Всі ваші дівчата надзвичайно гарні та чарівні.

Князь Вальдер пирхнув.

— А ще кажуть, це в мене очі погані! Гаразд, погоджуся, тут є кількоро не конче бридких. Решта… нехай, байдуже. Король-на-Півночі їх однак не схотів, хе-хе. То що ви, далебі, хотіли їм сказати?

— Ласкаві та шляхетні панни. — Робб виглядав відчайдушно збентеженим, але ж давно знав, що ця мить мусить настати, і зустрів її без вагань. — Усі чоловіки мають дотримуватися свого слова, а королі — понад усіх інших. Я склав обітницю одружитися з однією з вас. І порушив цю обітницю. Вину за те я не покладаю на жодну з вас. Я вчинив так не тому, що хотів вас образити, а лише тому, що покохав іншу. Знаю, що жодні слова не зарадять справі, та все ж я прийшов до вас, аби сумирно прохати про вибачення, і заради того, щоб Фреї на Переїзді та Старки на Зимосічі знову з’єдналися у непорушній дружбі.

Менші дівчатка неспокійно совалися на місці. Їхні старші сестри чекали, що накаже князь Вальдер на своєму чорному дубовому престолі. Дзвоник хитався туди-назад, вителенькуючи дзвіночками на комірі та короні.

— От і добре, — нарешті мовив князь на Переїзді. — Ви гарно усе сказали, ваша милосте. «Жодні слова не зарадять справі», хе-хе. Добре сказано, дуже влучно. Сподіваюся, на весільній учті ви не відмовитеся станцювати з моїми доньками. Потіште серце старого, хе-хе.

Він захитав зморшкуватою рожевою головою майже так, як його недоумкуватий онук, лише без дзвіночків.

— А ось і вона, князю Едмуре. Моя донька Рослін, моя найкоштовніша маленька квіточка, хе-хе.

Пан Бенфрей привів її до палати. Вони були схожі один на одного так, що кожен би відразу впізнав брата і сестру, а за віком мали бути дітьми шостої пані Фрей. Кетлін пригадала, що та дружина походила з дому Росбі.

Для свого віку Рослін була невеличка, шкірою біла, наче щойно вийшла з молочної купелі. Обличчям вона була дуже гарненька — маленьке підборіддячко, невеличкий носик, великі карі очі. Густе брунатне волосся спадало вільними хвилями до стану такого тонкого, що Едмур міг би охопити його долонями. Під мереживним передом блакитної сукні випиналися не надто великі, але круглі та принадні груди.

— Ваша милосте. — Дівчина стала на коліна. — Князю Едмуре. Сподіваюся, ви не розчарувалися.

«Де ж пак, розчарувався він» — подумала Кетлін. Обличчя брата аж запашіло з раптових радощів, коли він побачив юну Рослін.

— Ви вже зараз утіха мого серця, ясна панно, — мовив Едмур. — І лишитеся нею до кінця життя.

Рослін мала між двох передніх зубів невеличку щілинку, від якої трохи соромилася посміхатися. Та ця маленька вада робила її ще звабливішою. «Гарненька» — подумала Кетлін, — «але тендітна. Та не диво — вона ж бо з Росбі.» Жінки з дому Росбі не славилися міццю та здоров’ям. Кетлін охоче б віддала перевагу котрійсь зі старших дівчат у палаті — дочок чи онучок, вона не запам’ятала напевне, але на обличчях у них лежала печатка Кракеголів. Третя дружина князя Вальдера походила саме з цього дому. «Широкі стегна — плодити дітей, великі груди — годувати, сильні руки — на собі носити. Кракеголи — дебела порода, з міцними кістками та дужими м’язами.»

— Пан князь дуже добрі, — відповіла панна Рослін Едмурові.

— А панна князівна дуже гарні. — Едмур узяв наречену за руку і підняв на ноги. — Але чому ви плачете?

— З радощів, — відповіла Рослін. — Я плачу з радощів, ласкавий пане князю.

— Та годі вже! — устряг князь Вальдер. — Наплачетеся і нашепочетеся досхочу після весілля, хе-хе. Ану, Бенфрею, відведи сестру до її опочивальні, хай готується до свого свята. І до найкращої його частини, хе-хе — до постілювання. Його усі люблять, хе-хе, як інакше.

Його беззубі вуста жували, прицмокували, хапали повітря.

— Гратиме музика, багато солодкої музики, вино литиметься рікою, хе-хе, ой, потече червона річенька, і ми залагодимо усі образи. А зараз ви стомилися, змокли під дощем, та й підлогу мені заляпали. Ходіть до вогню, до гарячого вина з прянощами, до жарких купелей. Лотаре, супроводь-но гостей до їхніх покоїв.