Слава ЗСУ!

— Князь Вальдер хоче, щоб його онук успадкував Водоплин. Навіщо йому давати тобі неплідну дружину?

— Аби позбавитися дочки, яку ніхто не хоче брати.

— Який йому з того зиск? Вальдер Фрей — занозистий, але не дурний.

— І все ж… таке можливе?

— Можливе, — неохоче погодилася Кетлін. — Є хвороби, які позбавляють маленьких дівчаток плідності. Але нема підстав гадати, що панна Рослін на таку хворіла.

Кетлін роззирнулася опочивальнею.

— Правду кажучи, Фреї виявилися гостинніші, ніж я чекала.

Едмур зареготав.

— Ну позловтішався трохи, докинув колючок — від Фрея це можна вважати за вишукану чемність. Я вже гадав, що старий тхір насцить нам у вино і примусить хвалити смак.

Від його жарту Кетлін раптом стало незатишно.

— Пробач мені, брате. Хочу перевдягнути мокрий одяг.

— Як забажаєш. — Едмур позіхнув. — А я, мабуть, годинку подрімаю.

Кетлін пішла до власного покою. Туди вже доправили скриню з одягом, узятим нею з Водоплину, і поставили у ногах ліжка. Роздягнувшись і розвішавши мокрий одяг коло вогню, вона вдягла теплу вовняну сукню в черлено-лазурових кольорах Таллі, вимила та розчесала волосся, дала йому висушитися і пішла шукати Фреїв.

Чорний дубовий престол князя Вальдера стояв порожній, коли вона увійшла до трапезної палати, але декілька з його синів сиділи та пили вино коло вогню. Побачивши її, Ламаний Лотар незграбно підвівся.

— Пані Кетлін! А я гадав, ви лягли відпочити. Чим можу прислужитися?

— Це ваші брати? — запитала вона.

— Брати, зведені брати, брати у шлюбі, небожі. З Раймундом у нас спільна мати. Князь Люціас Виплиг — чоловік моєї зведеної сестри Литени, а пан Дамон — їхній син. Мого зведеного брата, пана Гостіна, ви вже, мабуть, знаєте. А осьо пан Леслин Стіг із синами, паном Гарисом та паном Донелом.

— Вітаю, панове, і рада знайомству. А чи є тут пан Первин? Ми з ним їздили до Штормоламу і назад, куди Робб надсилав мене на перемови з князем Ренлі. Я так сподівалася побачити його знову.

— Первина в замку немає, — відповів Ламаний Лотар. — Я перекажу йому ваші вітання. Певно, він дуже пошкодує, що не зустрів вас тут.

— Але ж до весілля панни Рослін він повернеться?

— Сподівався повернутися, — відказав Ламаний Лотар, — проте з цим дощем… ви ж бачили, мосьпані, як розлилися річки.

— Бачила на власні очі, — кивнула Кетлін. — А чи не будете ласкаві допомогти мені знайти вашого маестра?

— Ви нездорові, ясна пані? — запитав пан Гостін, могутній чоловік з міцною кутастою щелепою.

— Жіночі негаразди. Не турбуйтеся, добрий пане.

Лотар люб’язно супроводив її з палати угору сходами і накритним мостом до інших сходів.

— Ви знайдете маестра Бренета у башті нагорі, ласкава пані.

Кетлін вже не здивувалася б, якби і маестер виявився ще одним сином Вальдера Фрея. Проте маестер Бренет на господаря замку зовні схожий не був, ба навпаки — дебелий, товстий чолов’яга мав лисину на всю голову, два підборіддя і не надто ошатні плями крукового посліду на рукавах ряси. Але гостю він зустрів привітно і чемно; коли ж вона розповіла про Едмурові сумніви щодо плідності панни Рослін, то доброзичливо засміявся.

— Вашому вельможному братові, пані Кетлін, нема чого боятися. Так, вона дівчинка невеличка, і у стегнах вузькувата. Проте її мати, пані Бетанія, була така сама, і все ж дарувала князеві Вальдеру по дитині щороку.

— Скільки з них не померло змалку? — запитала Кетлін без манівців.

— П’ятеро. — Маестер почав рахувати на товстих, мов ковбаси, пальцях. — Двоє лицарів, пан Первин і пан Бенфрей. Маестер Віламен, що торік склав обітниці й зараз служить князеві Ловичу в Долині. Оливар, колишній зброєносець вашого сина. І нарешті, наймолодша — панна Рослін. Четверо хлопчиків проти однієї дівчинки. Князь Едмур матиме стільки синів, що не знатиме, куди подіти.

— Його це потішить, я певна.

Отже, дівчинка і обличчям гарненька, і дітками буде плідна. «Хоч Едмурові полегшення.» Скільки вона могла судити, брат не мав приводу скаржитися на старого князя Вальдера.

Залишивши маестра, Кетлін не повернулася до власного покою; натомість вона пішла до Роббового. Там, окрім сина, знайшлися Робін Кремінець, пан Вендел Мандерлі, Великоджон зі своїм сином, якого за звичкою досі звали Малоджоном, хоча він уже починав вивищуватися над батьком. Усі були мокрі, аж парували. Ще мокріший від них чоловік стояв коло вогню у світло-рожевій киреї, облямованій білим хутром.

— Князю Болтоне! — привіталася вона.

— Пані Кетлін, — відповів він ледве чутним голосом, — яка світла радість знову бачити вас, хай у часи турбот і негараздів.