знайди книгу для душі...
— Коли ми рушимо загатою, нам лишень Гори бракуватиме за спиною, — мовив Робб. — Ви добре вчинили, пане князю. Без вас і ваших людей мені годі й думати впоратися з усіма ворогами.
— Ваша милість дуже добрі. Та я зазнав тяжких втрат на Зеленозубі, а Гловер і Толгарт — іще тяжчих при Сутіндолі.
— При Сутіндолі! — Робб виплюнув назву міста, наче лайку. — Робет Гловер відповість за ту поразку, щойно я його побачу. Маєте моє слово!
— То була дурість, — визнав князь Болтон, — але ж коли Гловер дізнався про падіння Жбиру-в-Пущі, його охопив страх і розпач. Таке може статися з кожним.
Утім, Сутіндол — то була вже справа минула. Кетлін турбували битви, що лежали попереду.
— Скільки війська ви привели моєму синові? — без манівців запитала вона Руза Болтона.
Його моторошні бляклі очі розглядали її якусь хвилину, потім він відповів:
— Сотень із п’ять кінноти та три тисячі піших, ласкава пані. Головне вояки Жахокрому, але є також трохи з Карголду. Вірність карстарківців тепер сумнівна, і я завважив за доцільне тримати їх ближче до себе. На жаль, оце і вся моя потуга, більше нема де взяти.
— Має вистачити, — мовив Робб. — Ви очолите сторожовий полк і підете у хвості війська, князю Болтоне. Я накажу рушати Перешийком, щойно пан дядько відгуляє своє весілля за столом і в ліжку. Ми повертаємося додому на Північ.
Ар’я X
Чата вершників застукала їх за годину від Зеленозуба, де гарба ледве тягнулася розвезеним у грязюку шляхом.
— Голови не піднімай, рота не розтуляй, — попередив Хорт, поки до них наближалося троє: лицар та двоє зброєносців у легких обладунках, на швидких подорожніх кобилах.
Клеган вдарив батогом запряжку — двох старих меринів, що знали кращі часи. Гарба скрипіла і хилиталася, два величезні дерев’яні колеса чавили грязюку з глибоких колій. Морок тупав за гарбою на припоні. Великий та норовистий кінь не мав на собі ані броні, ані ладр, ані збруї, а його господар Хорт був убраний у поплямовані штани та сорочку з грубої зеленої дерги і попелястого сіряка з каптуром, у якому геть тонула його голова. Коли він опускав очі долу, обличчя зникало з виду — виблискували самі лише білки очей. Він скидався на якогось забитого селянина, хай і чималого на зріст, проте Ар’я знала, що під сіряком ховається намащена кольчуга на кубраку вивареної шкіри. Сама вона скидалася на селянського хлопчака — приміром, свинопаса. Позаду них на гарбі стояли чотири барила свинячої солонини та одне — солоних свинячих ніжок.
Вершники розділилися і об’їхали їх колом, перш ніж наблизитися. Клеган зупинив гарбу і терпляче вичікував на їхню ласку. Лицар мав при собі списа та меча, зброєносці — довгі луки. Значки на їхніх кубраках повторювали великого герба на вапенроку господаря: чорні вила на лівій золотій перев’язі проти брунатного поля. Ар’я вже думала раніше, чи не відкритися першому ж роз’їздові та здатися на їхню милість, але уявляла собі завжди лише вояків у сірих киреях з лютововком на грудях. Вона б зважилася і тоді, якби побачила велетня Умберів або кулак Гловерів, та цього лицаря з вилами не знала, як не знала і його господаря. Найподібніший до вил знак із тих, що вона бачила у Зимосічі, був тризуб у руці водяника князя Мандерлі.
— Маєш справи у Близнюках, абощо? — запитав лицар.
— Везу солонину для весільного бенкету, з вашої ласки, добрий пане лицарю, — промимрив Хорт, опустивши очі та сховавши обличчя.
— До солонини я ніколи ласки не мав.
Лицар з вилами кинув на Клегана хіба що побіжний погляд, а на Ар’ю і зовсім уваги не звернув. Зате Морока він роздивлявся довго і ретельно. Та й кожен би зрозумів з першого погляду, що то не плужник і не в’ючак. Один зі зброєносців трохи не гепнувся дупою в болото, коли чорний огир клацнув зубами на його власного коня.
— Де це ти надибав такого звіра? — завимагав нарешті лицар з вилами.
— М’сьпані наказали привести, зацний пане лицарю, — запобігливо забубонів Клеган. — Весільний подарунок молодому князеві Таллі, з ласки вашої вірності.
— Яка ще пані? Кому ти служиш?
— Старій пані Вент, добрий паночку.
— Чи не намірилася вона викупити собі назад Гаренгол за одну коняку? — глузливо спитав лицар. — О боги! Нема дурнів гірших, ніж старі дурні.
Але махнув поблажливо уздовж дороги.
— Їдь собі, чоловіче.
— Дякую, м’сьпане.
Хорт ляснув батогом, старі мерини знову поволі посунули уперед. За час зупинки колеса глибоко вгрузли у болото, і знадобилася якась хвилина, щоб запряжка витягла гарбу на волю. До того часу кінна чата вже поїхала геть. Клеган кинув на них останній погляд і пирхнув зневажливо.
Макс 28.11.2018
Просто дякую вам за цей переклад. Чарівний стиль, і наче вже давно знайомі події, але в
такій версії надзвичайно приємно прочитати ще раз.