Слава ЗСУ!

А тоді стільниця, яку жбурнув на Робба Малоджон, заворушилася, і її син поволі зіп’явся на коліна. У боці в нього стирчала стріла, у нозі — друга, у грудях — третя. Князь Вальдер підняв правицю, і музика припинилася, за винятком одного тулумбаса. Кетлін почула брязкіт та галас віддаленої битви, а ближче — несамовите виття вовка. «Сірий Вітер!» — упізнала вона.

— Хе-хе-хе, — гидким смішком привітав Робба князь Вальдер, — осьо повстає наш Король-на-Півночі. Здається, ваша милосте, ми побили трохи ваших людей. Та я, мабуть, вибачуся перед вами, і вони знову будуть живі та здорові, хе-хе.

Кетлін ухопила повну жменю довгого сивого волосся Дзвоника Фрея та витягла його зі схованки.

— Князю Вальдере! — закричала вона. — КНЯЗЮ ВАЛЬДЕРЕ!

Тулумбас відбивав повільний, лункий, статечний лад: «бум, дудум, бум, дудум».

— Годі! — захлиналася власними словами Кетлін. — Кажу вам — годі! Ви відплатили зрадою за зраду. Покладемо цьому край!

Вона притиснула кинджала до Дзвоникового горла, і до неї повернулися спогади про опочивальню непритомного Брана, про гостре залізо коло її власної горлянки. «Бум, дудум, бум, дудум.»

— Благаю вас! Це ж мій син. Мій перший син… і мій останній. Відпустіть його. Подаруйте йому життя, і я присягаюся, що ми про все забудемо… про все скоєне вами тут. Присягаюся старими богами і новими, що ми… ми не чинитимемо помсти…

Князь Вальдер витріщився на неї, ніби не вірячи своїм вухам.

— Лише йолоп повірить вашій маячні. Ви вважаєте мене за йолопа, ласкава пані?

— Я вважаю вас за батька ваших дітей. Заберіть мене у полон, у заручники… заберіть Едмура, якщо він досі живий. Але відпустіть Робба!

— Ні. — Голос Робба перетворився на ледве чутний шепіт. — Матінко, ні…

— Так! Підводься, Роббе. Підводься та йди звідси, благаю тебе. Рятуй себе… як не заради мене, то заради Джейни…

— Джейни? — Робб ухопився за край столу і з силою випростався. — Матінко… Сірий Вітер…

— Ходи до нього. Негайно! Роббе… забирайся з палати!

Князь Вальдер пирхнув презирливо.

— Хто б це його звідси пустив? З якого дива?

Кетлін міцніше притиснула лезо до горлянки Дзвоника. Недоумок викотив на неї очі у німому благанні. У ніс їй вдарив гидкий сморід, але вона звернула на нього не більше уваги, ніж на невпинне «бум-дудум» останнього тулумбаса. Пан Риман та Чорний Вальдер потроху обходили її зі спини, та Кетлін було байдуже. Хай роблять, що хочуть: беруть у полон, ґвалтують, ріжуть. Вона вже не зважала. Вона зажилася на цьому світі, а там її чекав Нед. Єдиний, за кого вона боялася, був Робб.

— Присягаюся честю дому Таллі, — мовила вона до князя Вальдера, — присягаюся честю дому Старк, я зміняю життя вашого хлопця на життя Робба. Сина за сина.

Руки її так трусилися, що в Дзвоника на короні зателенькали дзвіночки.

«Бум-дудум» — говорив тулумбас, — «бум-дудум». Вуста старого жували і прицмокували. Ніж, слизький від поту, тремтів у руці Кетлін.

— Сина за сина, хе-хе, — повторив він. — То не син, а онук… та й який з того недоумка зиск?

Чоловік у темному обладунку та блідо-рожевому корзні, заплямованому кров’ю, ступив до Робба.

— Хайме Ланістер переказує вам свої вітання.

Його меч простромив серце її сина і крутнувся у рані.

Робб порушив своє слово, але Кетлін дотримала свого. Вона смикнула Аегона за волосся назад і перепиляла йому горлянку. Лезо скреготнуло на хребті, гаряча кров потекла пальцями. Дзвіночки теленькали «телень-телень», тулумбас вибивав «бум-дудум».

Зрештою хтось забрав у неї ножа. Сльози, пекучіші за оцет, текли щоками. Десять лютих круків дерли їй обличчя гострими пазурями, виорювали смужки плоті, лишали глибокі борозни, що спливали червоною юшкою. Вона відчувала кров на власних вустах.

«Який біль» — думала вона. — «Усі наші діти, Неде, усі наші крихітки. Рікон, Бран, Ар’я, Санса, Робб… Робб… благаю тебе, Неде, благаю, зупини це божевілля, припини цей біль…» Прозорі та червоні сльози мішалися у один потік і збігали пошматованою руїною того обличчя, яке колись так кохав і пестив її Нед. Кетлін Старк здійняла руки і подивилася на кров, що стікала довгими пальцями, тонкими зап’ястками, рукавами сукні. Повільні червоні черви повзли руками, прокрадалися під одяг. «Лоскотно.» Від лоскоту вона засміялася, а потім щосили заверещала.

— Збожеволіла, — мовив хтось, — з’їхала з глузду.

Хтось інший сказав:

— Кінчайте.

Чиясь рука ухопила її за волосся, як вона хапала Дзвоника. Кетлін подумала: «Ні, не треба, не ріжте мені волосся! Нед так любить моє волосся!» А тоді горло їй вкусило залізо, і укус той був червоний та холодний.