Слава ЗСУ!

Ар’я XI

Бенкетні шатри лишилися позаду. Вони чвакали мокрою глиною та пошматованою травою, геть від світла, подалі у пітьму. Попереду височіла брамна башта замку. Ар’я бачила, як мурами рухаються смолоскипи, як танцюють їхні вогники під вітром, як виблискує світло на мокрих кольчугах та шоломах. Інші вогники рухалися темним кам’яним мостом між Близнюками — ціла валка їх текла від західного замку до східного.

— Замок не зачинено, — раптом мовила Ар’я.

То десятник сказав, що його зачинено, а насправді — ні. Ґрати підіймали просто в неї на очах, на розлитий рів опускали підйомного моста. Вона побоювалася, що стражники князя Фрея не схочуть пускати їх усередину, і на пів-удару серця закусила губу, надто схвильована, щоб посміхатися.

Хорт натягнув повід так раптово, що вона трохи не звалилася з гарби.

— Семеро гойданих дідьків у семи клятих пеклах! — почула Ар’я його лайку.

Ліве колесо почало тонути у м’якому ґрунті, гарба повільно хилилася набік.

— Злізай! — заревів на неї Клеган і грубо штурхнув долонею у плече, скидаючи на землю.

Приземлилася вона легко, як учив Сиріо, і негайно скочила на ноги з забрьоханим обличчям.

— Навіщо таке робити?! — заверещала вона.

Та Хорт уже зіскочив долу, зірвав сідало з передку гарби і сягнув по паса з мечем, якого там заховав. Саме тоді вона почула прихований стукотом тулумбасів та литавр грім копит на підйомному мості — з брами замку вихлюпував потік вершників, виблискуючи вогнем та залізом. Коні та люди мали на собі панцирні обладунки; один вершник із десяти ніс при собі смолоскипа. Озброєні вони були сокирами та галябардами з гострими шпичастими голівками, з важкими лезами, здатними ламати кістки та прорубувати лицарську броню.

Десь далеко завив вовк. Посеред табірного гармидеру, музики та низького зловісного гуркоту бурхливої річки його було нелегко розчути, але Ар’я розчула — можливо, навіть не вухами. Виття пронизало Ар’ю, наче гострий ніж, змащений гнівом та смутком. З замку виїжджало дедалі більше вершників по четверо у шерезі: лицарі, зброєносці, компанійці, смолоскипи та сокири… валці не було видно кінця.

Раптом ззаду почулося щось нове. Коли Ар’я озирнулася, то побачила, що замість трьох великих бенкетних шатрів лишилося два — той, що стояв посередині, звалився на голови бенкетників. Якусь мить вона не розуміла, що бачить. Потім з-під поваленого шатра почали вибиватися язики полум’я, а два інших, з важкого намащеного полотна — потроху падати на голови людей. У повітря здійнявся рій вогняних стріл. Запалало друге шатро, потім третє. Люди галасували вже так гучно, що з-за музики стали чутні слова. Темні постаті рухалися на тлі язиків полум’я; обладунки на них здалеку виблискували жовтогарячим.

«Битва» — зрозуміла Ар’я. — «Це битва. А вершники…»

Більше часу дивитися на шатра не було. Темні та знуртовані води річки, що вийшла з берегів, перед підйомним мостом сягали коням аж до черева, та вершники все одно долали воду вперто і завзято, мовби у лад музиці свята. Раптом з обох замків залунав один і той самий наспів. «Я знаю цю пісню» — втямила Ар’я. Вона чула її від Тома-Сімки тієї дощової ночі, коли розбійники сиділи у броварні разом зі святими братами. «На престолі вранці-рано князь до князя промовляє…»

Головну увагу фреївських вершників займало подолання болота з очеретом, але деякі накинули оком і на їхню гарбу. Ар’я побачила, як троє на конях відділилися від головної валки і заплюхали мілкою водою. «Не скорюсь тобі я, пане, лев хай лева не лякає.»

Клеган звільнив Морока від припони одним ударом меча і скочив йому на спину. Румак добре знав, чого від нього хоче хазяїн; він нашорошив вуха і розвернувся до огирів нападників. «Кіт черлений, кіт у златі — кожен гострі кігті має. Пазур на черленій лапі чей не гірше убиває.» Ар’я сотню сотень разів молилася про смерть Хорта, проте зараз… у руці вона мала каменя, слизького від болота, і навіть не пригадувала, коли і як його підняла. «У кого мені його кинути?»

Вона аж підскочила від брязкоту криці — то Клеган відвернув удар першої галябарди. Поки Хорт давав ради першому нападникові, другий об’їхав його колом і спробував поцілити у поперек. Морок крутнувся, Хорт отримав побіжного удару, від якого в мішкуватій селянській сорочині розпанахалася дірка, відкриваючи кольчугу. «Він один проти трьох.» Ар’я щосили стиснула каменя. «Вони його напевне уб’ють.» І пригадала Мику — хлопця-різниченка, що був їй другом так недовго.

А тоді вона побачила, як третій вершник летить просто на неї, та заховалася за гарбу. «Страх ріже глибше за меч.» Вона чула роги, кози, тулумбаси, іржання коней, скрегіт криці на криці, але все те здавалося дуже далеким. У світі лишився тільки нападник на коні та галябарда у нього в руці. На обладунку він мав вапенрока з двома баштами — знаком Фреїв. Ар’я все це побачила, та нічого не зрозуміла. Адже її дядько мав одружитися з дочкою князя Фрея. Фреї були друзями та союзниками її брата.