Слава ЗСУ!

— Ще раз! — наказав Джон, а потім знову: — Ще раз! Ще раз!

Інші лучники теж пускали стріли — з кожної башти у межах досяжності. Деякі посилали стріли по високій дузі, щоб ті дісталися підніжжя Стіни. Коли в Джона скінчилися вогняні стріли, вони з Шовкуном почали підпалювати смолоскипи та щосили кидати з зубців донизу.

Нагорі раптом розквітло ще одне полум’я. Старі дерев’яні сходи всотували олію, наче губка, а Донал Нойє налив її вдосталь від сьомого майданчика аж до дев’ятого. Джон лише сподівався, що більшість їхніх власних людей устигла втекти до безпечного місця, перш ніж Нойє жбурнув смолоскипа. Чорні братчики знали його задум, але селюкам нічого не казали.

Вітер та вогонь швидко зробили свою справу; Джонові лишалося дивитися. Затиснені між вогнем знизу та вогнем згори, дичаки не мали куди тікати. Хтось ринув нагору і загинув там. Хтось утік донизу і загинув там. Деякі лишилися на місці — вони теж загинули. Багато стрибало зі сходів, аби не згоріти, і скрутило собі в’язи. Два з гаком десятки теннів ще юрмилися між двома вогнями, коли лід нарешті репнув від жару: від Стіни відвалилася нижня третина сходів, а заразом і кількасот пудів криги. Більше Джон Сніговій не бачив Стира, магнара теннів. «Стіна захищає себе» — подумав він.

Джон попрохав Шовкуна звести його у двір, бо від болю в пораненій нозі сам не міг дибати вже і з костуром.

— Візьми смолоскипа, — сказав він староградському хлопцеві. — Мені треба декого пошукати.

На сходах лежали головне тенни. Напевне, хтось із вільного народу зумів утекти — і то радше Мансові люди, ніж магнарові. Може, вона була серед них. Джон і Шовкун злізли униз повз тіла убитих під лядою і рушили у темряву. Під пахвою Джон підпирався костуром, а руку тримав на плечі хлопчака, що у Старограді був повією.

Стайня та трапезна згоріли до димного вугілля, проте уздовж Стіни пожежа буяла і досі, видираючись сходами від майданчика до майданчика. Час від часу чувся стогін, а потім «хрясь!», і від Стіни відвалювався новий шмат. У повітрі літав попіл та крижаний пил.

Джон знайшов Кворта мертвим, а Палюха — при смерті. Знайшов іще якихось мертвих або напівмертвих теннів, яких ніколи і не знав. Знайшов Чорного Чиряка, виснаженого втратою крові, та все ж живого.

Ігритту він побачив на латці старого снігу під Воєводською Баштою. Між грудей у неї стирчала стріла. Крижана паморозь лягла їй на обличчя, і в місячному сяйві здавалося, наче на дівчині вдягнена мерехтлива срібна личина.

Джон побачив, що стріла чорна, з пір’ям білої качки. «Не моя» — сказав він собі, — «щастя, що не одна з моїх.» Але почувався саме так, ніби стріла дістана була його рукою з його ж сагайдака.

Коли він став біля неї на коліна у сніг, вона розплющила очі.

— Джоне Сніговію, — прошепотіла вона дуже тихо. Стріла, певніше за все, простромила їй легеню. — Оце вже справжній замок? Не сторожова вежа?

— Це справжній замок. — Джон узяв її за руку.

— Добре, — прошепотіла вона. — Я хотіла побачити справжній замок, перш ніж…

— Ти побачиш іще сто замків, — пообіцяв він. — Битву закінчено. Маестер Аемон подбає про тебе.

Джон торкнувся її волосся.

— Адже ти поцілована вогнем, хіба забула? Щаслива. Однією стрілою тебе не вбити. Аемон витягне стрілу, залатає дірку і дасть макового молочка від болю.

Вона лише всміхнулася.

— Пригадуєш ту печеру? Треба було нам лишитися у ній назавжди. Я ж казала.

— Ми повернемося туди, — відповів він. — Ти не помреш, Ігритто. Не помреш!

Ігритта поклала йому долоню на щоку.

— Ти… Нічого ти не знаєш, Джоне Сніговію, — прошелестіла вона, помираючи.

Бран IV

— Пхе, ще один порожній замок, — мовила Мейра Троск, роздивляючись розсипи каміння, зруйновані будівлі та зарості бур’янів.

«Ні» — подумав Бран, — «це Ніч-Кром, де кінчається світ». У горах він тільки й думав про те, коли вже досягне Стіни й зустріне триокого гайворона. Та зараз тут, на Стіні, його серце почало повнитися страхами. Сон, який він бачив… чи радше, сон, який бачив Літо… «Ні, не можна думати про той сон.» Він навіть Троскам не сказав, хоча Мейра сама відчула, що з ним щось коїться. Якщо ніколи не говорити про той сон, то може, він зникне з пам’яті. І тоді нічого не станеться, і Робб та Сірий Вітер знову…

— Ходор!

Ходор переніс із ноги на ногу власну вагу, а заразом і Бранову. Навіть Ходор утомився, бо ж ішли вони вже багато годин поспіль. «Добре, хоч не боїться.» Сам Бран цього місця боявся — а чи не більше боявся зізнатися Троскам. «Я ж принц півночі, я Старк на Зимосічі, я майже дорослий і мушу бути хоробрим, як Робб.»