Слава ЗСУ!

Йоджен зиркнув на нього вгору своїми тьмано-зеленими очима.

— Тут нам ніщо не загрожує, ваша милосте.

Але Бран не був такий певний. Про Ніч-Кром оповідалося у найстрашніших казках Старої Мамки. Саме тут правив Король Ночі, перш ніж його ім’я витерли з людської пам’яті. Саме тут Щур-Куховар подав андальському королю пиріг з принцом та шинкою, саме тут стоять на чатах сімдесят дев’ять вартових, саме тут зґвалтували та вбили юну і відважну Даню Кремінець. У цьому замку король Шеріт оголосив прокляття стародавнім андалам, тут підмайстри зустрічали жахіття, що приходило вночі, тут сліпий Симеон Зореокий бачив битву пекельних псів. Цими дворами колись ходив Скажений Сокирник, цими баштами він видирався, щоб у пітьмі мордувати своїх братів.

Ясна річ, усе те сталося багато століть або тисячоліть тому — якщо взагалі сталося. Маестер Лювин завжди казав, що казки Старої Мамки не слід ковтати цілком. Колись до батька приїжджав на гостину дядько, і Бран спитав його про Ніч-Кром. Але Бенджен Старк не сказав, правдиві ті казки або ні, лише знизав плечима і дав відповідь, яка нічого не пояснила:

— Ми залишили Ніч-Кром двісті років тому.

Бран примусив себе роздивитися навколо. Ранок був холодний, але ясний, зі сліпучо-синього неба сяяло сонце, та йому не сподобалися звуки навколо. Вітер занепокоєно висвистував крізь дірки у стінах поруйнованих веж; дерев’яні ощепи палат скрипіли та стогнали, просідаючи; під підлогою великої трапезної шкреблися пацюки. «Діти Щура-Куховара тікають від батька.» Дворища перетворилися на невеличкі гайки, де криві деревця терлися голими гілками одне об одне, а мертве листя носилося, наче спритні таргани, латками старого снігу. Там, де була стайня, теж росли дерева. У дірку в бані великої кухні витикалося покручене біле оберіг-дерево. Навіть Літо почувався тут незатишно. Бран ковзнув у його шкуру лише на мить, аби понюхати повітря у замку — і те, що він відчув, йому теж не сподобалося.

На додачу до всього, тут не було проходу крізь Стіну.

Бран казав їм, що так і буде, казав і казав, але Йоджен Троск наполягав, що хоче подивитися сам. Йому, бач, наснився зелений сон, а його зелені сни не брешуть. «Але брам вони теж не відчиняють» — подумав Бран.

Брама, яку охороняв Ніч-Кром, стояла запечатана від того дня, коли чорні братчики наклали своє добро на в’юкових коней та мулів і відбули до Глиб-Озера. Залізні ґрати були опущені, ланцюги з них — вивезені, прохід — засипаний камінням та заморожений незгірш самої Стіни.

— Треба нам було піти за Джоном, — мовив Бран, коли це побачив. Він часто думав про свого брата-байстрюка після тієї ночі, коли Літо бачив його втечу під грозовим дощем. — Ми мали б знайти королівський гостинець і йти до замку Чорного.

— Ми не сміємо, ясний принце, — мовив Йоджен. — Я ж казав, чому.

— Але то були дичаки, Йоджене! Вони вбили вже кількох людей і хотіли вбити Джона. Їх там було сто, або й більше.

— Саме так. А нас четверо. Ти допоміг братові, якщо то справді був він, але трохи не втратив Літа.

— Та знаю, — похнюпився Бран.

Лютововк убив трьох дичаків — може, й більше — та все одно їх лишилося забагато. Коли дичаки стали щільним колом навколо високого безвухого чоловіка, Бран спробував утекти, ховаючись під пеленою дощу, але за ним ринула одна з їхніх стріл, і раптовий напад болю викинув його з вовчої шкури у свою власну. Потім буря ущухла, і вони скупчилися у темряві разом, не запалюючи вогню, балакаючи зрідка та пошепки, слухаючи важкий подих Ходора і тривожно питаючи себе, чи не спробують дичаки уранці перетнути озеро. Бран тягнувся до Літа знову і знову, та біль відкидав його назад — так, наче рука сама відсмикується від гарячого казана, хоч би й прагнула його вхопити. Тієї ночі спав лише Ходор, бурмочучи «ходор, ходор», підкидаючись та викручуючись уві сні. Брана жахала думка, що Літо десь там, у пітьмі, помирає від ран. «Благаю вас, старі боги» — молився він, — «ви забрали Зимосіч, мого батька і мої ноги, не забирайте хоч Літа. А ще нагляньте за Джоном Сніговієм і примусьте дичаків піти геть.»

На тому кам’яному острівці посеред озера не росло жодного оберіг-дерева, та все ж старі боги якось його почули. Дичаки того ранку з відбуттям не поспішали: спершу вони обібрали та роздягнули тіла своїх мертвих і вбитого старого, потім порибалили в озері, а потім утрьох налякали Брана з друзями, коли знайшли прохід загатою і спробували ним пройти… але стежка звернула, а вони — ні, і двоє трохи не потонули, аж іншим довелося їх рятувати. Високий лисий чолов’яга лаявся на них так гучно, що чути було аж через озеро, та мови, якою він кричав, не знав навіть Йоджен. Трохи згодом вони підхопили щити та сокири і зникли у напрямку північного сходу — туди ж, куди утік Джон. Бран теж хотів піти пошукати Літа, але Троски йому заборонили.