Слава ЗСУ!

— Стара фортеця, дуже стара, — мовив Йоджен, коли вони йшли проходом, де сонячне світло падало крізь порожні вікна запиленими стовпами.

— Удвічі старша за замок Чорний, — пригадав Бран. — Це ж був перший і найбільший замок на Стіні.

Але і облишили його теж першим — ще за часів Старого Короля. Навіть тоді він був уже на три чверті порожній і надто дорогий в утриманні. Ласкава Королева Алісанна запропонувала, щоб Варта замінила його іншим, новішим замком, який мали поставити за десять верст на схід — там, де Стіна викривлюється уздовж берега прегарного зеленого озера. Глиб-Озеро побудували за гроші від продажу коштовних прикрас королеви руками будівників, яких на північ прислав Старий Король, а Ніч-Кром чорні братчики залишили пацюкам.

Але те сталося вже два століття тому. Тепер Глиб-Озеро стояло таке саме порожнє, як замінений ним замок. А Ніч-Кром…

— Тут є привиди, — мовив Бран. Ходор уже чув перекази про них, але Йоджен міг і не чути. — Стародавні привиди, від часів перед Старим Королем, навіть перед Аегоном Драконом. То були сімдесят дев’ять утікачів, які пішли на південь і зробилися розбійниками. Один був наймолодшим сином князя Ризвеля, і тому, коли втікачі досягли курганних полів, вони стали шукати схованки у його замку. Але Ризвель наказав їх схопити і повернути до Ніч-Крому. Князь-воєвода Нічної Варти звелів вирубати у верхівці Стіни ями, поставити туди втікачів і замурувати їх у кризі живцем — зі списами, мечами та рогами, обличчями на північ. Відтоді їх стали прозивати «сімдесятьма дев’ятьма вартовими» — вони кинули свою варту за життя, але у смерті мусять стояти її вічно. Багато років по тому, коли старий князь Ризвель лежав при смерті, він наказав привезти себе до Ніч-Крому, вдяг чорне і попросився стати на чати поруч із сином. Адже хоча він відіслав його на Стіну заради честі та обов’язку, але любити ніколи не припиняв, і тому схотів поділити з сином варту на віки віків.

Наступну половину дня вони блукали замком. Деякі з веж розвалилися, інші викликали острах своєю непевністю. Зате вони видерлися на дзвіницю (без жодного дзвона) і крукарню (без жодного крука). Під броварнею вони знайшли льох із величезними дубовими барилами. Коли Ходор по них постукав, вони порожньо загули. Знайшлася у замку і книгозбірня: полиці та кошики для сувоїв порозвалювалися, книжок не лишилося, зате усюди юрмилися пацюки. У вогкому, тьмяно освітленому підземеллі було вдосталь келій, аби тримати зо п’ять сотень бранців, та коли Бран ухопився за пруття іржавих ґратів, воно зламалося просто у нього в руці. Від великої трапезної лишилася одна стіна, лазня майже потонула у ґрунті; навчальний двір коло зброярні, де колись чорні братчики упрівали зі списами, щитами та мечами, захопила велетенська кущавина терену. Проте зброярня та кузня ще й досі стояли — хай місце сталевої зброї, міхів та ковадла у них зайняли щури, бруд і павутиння. Літо інколи чув звуки, до яких Бран лишався глухим, шкірив зуби невідомо на що, нашорошував хутро на карку. Але у полі зору не з’явилися ані Щур-Куховар, ані сімдесят дев’ять вартових, ані Скажений Сокирник. Бран відчув полегшення. «Може, це справді лише старий поруйнований замок.»

Коли повернулася Мейра, від сонця лишився широкий клинок світла над західними пагорбами.

— Що ти бачила? — запитав її Йоджен.

— Бачила страхолюдну пущу, — з жагою в голосі відповіла Мейра. — Дикі гори та пагорби, скільки сягає око, вкриті лісом, якого не торкалася сокира. Бачила, як грає сонячне сяйво на озері, як із заходу насуваються хмари. Бачила латки старого снігу і бурулі, довші за списи. Бачила навіть орла, що літав колом. Здається, він теж мене бачив, а я йому помахала.

— А чи бачила ти шлях донизу? — запитав Йоджен.

Мейра заперечливо струснула головою.

— Ні. Там лише гладкий крижаний стрімчак. Я б могла спуститися, якби мала добру мотузку і сокирку вирубувати приступки для рук, але…

— …але ми не зможемо, — скінчив за неї Йоджен.

— Не зможете, — погодилася його сестра. — Та чи певний ти, що саме це місце бачив уві сні? Може, ми прийшли не до того замку?

— До того. Це саме він. Тут є двері на той бік.

«Є» — подумав Бран, — «от лишень засипані каменем і заморожені кригою».

Поки сідало сонце, тіні веж видовжувалися, вітер дмухав дедалі різкіше, шурхотів у дворищах вихорами старого сухого листя. Пітьма, що потроху чорнішала, нагадала Бранові ще одну оповідку Старої Мамки — казку про Короля Ночі. То був тринадцятий очільник Нічної Варти, розповідала вона — воїн, який ніколи не знав страху.

— І то була найгірша його вада, — додавала вона, — бо страх повинен знати кожен.