Слава ЗСУ!

Двері розплющили очі. Вони теж були білі. І геть сліпі.

— Хто ви? — запитали двері. Колодязь зашепотів: — Хто-хто-хто-хто-хто-хто-хто…

— Я — меч у пітьмі, — відповів Семвел Тарлі. — Я — вартовий на мурах. Я — вогонь, що палає проти ночі, світло, що приносить ранок, ріг, що пробуджує сплячих. Я — щит, що береже царину людей.

— Проходьте, — відповіли двері.

Вуста їхні почали розтулятися дедалі ширше, аж поки нічого не лишилося, крім величезного роззявленого рота, оточеного зморшками. Сем ступив убік і майнув рукою до Йоджена. Затим побіг Літо, рознюхуючи навколо, а тоді настала Бранова черга. Ходор пірнув, але не досить: верхня губа дверей м’яко мазнула маківку Бранової голови, йому на обличчя впала крапля води і повільно потекла донизу носом. Вона була чудернацько солона і тепла — неначе сльоза.

Даянерис V

Меєрин був завбільшки з Астапор та Юнкай, разом узяті. Як і його міста-посестри, Меєрин вибудували з цегли; та якщо Астапор був червоний, а Юнкай — жовтий, то Меєрин рябів усіма кольорами відразу. Мури він мав вищі за юнкайські, краще збережені плином часу, помережані стрілецькими гніздами, розділені на кутах великими захисними баштами. За мурами проти неба височіла велетенська Велика Піраміда — у вісім сотень стоп заввишки, зі спижевою гарпією на верхівці.

— Гарпія — боязка істота, — мовив Дааріо Нахаріс, коли побачив її. — Вона має жіноче серце та курячі лапи. Не диво, що її сини ховаються за мурами.

Але захисник міста не ховався. Він виїхав з брами, сяючи лускою з міді та гагату, верхи на білому бойовому огирі, вкритому смугастими рожево-білими ладрами у колір шовкової киреї, що струменіла з плечей звитяжця. Спис у нього в руці був у два сажні завдовжки, охоплений рожево-білим смугастим вихором, а волосся закручене у два великі баранячі роги і намащене блискучим покостом. Він ганяв туди-сюди перед мурами барвистої цегли, викликаючи поборника обложників на двобій.

Кревноїзники так запалилися у відповідь на його заклик, що трохи не побилися між собою. Але Дані сказала їм:

— Кров моєї крові, ваше місце — тут коло мене. Отой чоловік — лише надокучлива муха. Облиште його, скоро він сам утече.

Агго, Джохого та Рахаро були хоробрі воїни, але молоді й надто цінні, щоб ними розкидатися. Саме вони тримали докупи її халазар. До того ж вони були найкращими її розвідниками.

— Мудро, — зауважив пан Джораг, спостерігаючи з галявинки перед її шатром. — Хай той телепень ганяє та галасує, доки в нього коняка не закульгає. Нам від того нема шкоди.

— Шкода є, — заперечив Арстан Білоборід. — Війни, пане лицарю, виграються не самими лише мечами та списами. Разом у битві можуть зійтися два війська, однакові числом, та потім одне зламається і побіжить, а інше вистоїть і переможе. Оцей поборник роздмухує мужність у серцях своїх прихильників і сіє зерна сумніву в наших.

Пан Джораг пирхнув презирливо.

— А якщо наш поборник програє двобій, які тоді зерна поростуть у наших серцях?

— Той, хто лякається битви, не здобуває перемог, шляхетний лицарю.

— Про битву зараз не йдеться. Навіть якщо вбити того дурня, Меєрин не відчинить браму. То навіщо задарма піддавати небезпеці чиєсь життя?

— Не задарма, а задля честі й слави. Така моя думка.

— Годі вже, наслухалася!

Дані не бажала чути ще й їхні суперечки на додачу до інших негараздів, які обсіли її з усіх боків. Меєрин становив значно більшу небезпеку, ніж один рожево-білий галасливий задирака, і вона не могла собі дозволити довго на нього зважати. Її військо після Юнкаю складало більше як вісімдесят тисяч людей, та вояків серед них було заледве чверть. Решта… пан Джораг назвав їх «ротами з ногами», і скоро ті роти почнуть голодувати.

Великі Хазяї Меєрину відступили перед Даніною навалою, зібрали з ланів усе, що змогли, і спалили те, що не зібрали. Її військо на кожному кроці стрічала випалена рілля та отруєні колодязі. Але то було ще не найгірше. На кожному верстовому стовпі уздовж берегового шляху з Юнкаю работорговці наказали прибити цвяхами живу невільницьку дитину з випущеними назовні тельбухами та однією рукою, що вказувала на Меєрин. Дааріо Нахаріс, що очолював передовий полк, віддав був наказ, щоб дітей познімали, аби вберегти Даніни очі від видовища. Та вона заперечила, щойно дізналася.

— Я дивитимуся на них, — мовила вона. — Я побачу їх, усіх до одного. Я порахую їх, кожному гляну в обличчя і кожного запам’ятаю.

Коли вони прибули до Меєрину, що стояв на солоному узбережжі біля річки, рахунок сягнув сотні та ще шістдесяти трьох. «Я візьму це місто» — присягнулася Дані собі ще раз.