Слава ЗСУ!

Зі престолу кістяного

смерть сама питає:

Що то за шляхетний лицар

кров’ю там спливає?

Так почав свою думу Гаміш, а далі заспівав про те, як Ренлі розкаявся у спробі захопити небожеву корону, кинув виклик самій смерті та перетнув межу назад до землі живих, аби захистити престол і державу від власного брата.

«Оце заради цього віршомаза Симон опинився у казані бевки?» — спитав себе Тиріон, криво усміхаючись. Королева Маргерія наприкінці пісні пустила сльозу — адже тінь хороброго князя Ренлі полинула до Вирію, аби востаннє кинути погляд на лице своєї коханої нареченої.

— Ренлі Баратеон ніколи в житті ні в чому не каявся, — сказав Біс до Санси, — та скільки я можу судити, Гаміш щойно вислужив собі визолочену лютню.

На додачу Арфіст подарував товариству кілька загальновідомих пісень. «Золота троянда», безперечно, мала потішити Тирелів, а «Рине дощ у Кастамирі» — улестити князя Тайвина. З «Діви, Матері та Стариці» порадів верховний септон, а «Моя пані дружина» розчулила серця усіх дівчаток у палаті та, напевне, і кількох хлопчиків теж. Тиріон слухав у пів-вуха, поки гриз реберця дикого вепра і куштував солодкі пампушки та гарячі вівсяні коржики зі шматочками фініків, яблук, помаранчів.

Далі до палати непереборним потоком, кружляючи у бурхливих хвилях вина та пива, ринула решта страв одна за одною. Гаміш зник з палати, і його місце обійняв невеличкий немолодий ведмідь, який незграбно станцював під козу та бубон, поки гості пригощалися пстругом у скоринці з подрібненого мигдалю. Місячок видерся на диби і почав ганятися навколо столів за сміховинно жирним блазнем Тирелів Салотрусом; пани та панії тим часом куштували смажених чапель та пироги з сиром і цибулею. Пентоські мартопляси ходили на руках, перекидалися через голови, догори дригом утримували великі таці на босих ногах, збудували велику башту на плечах один одного. Дива їхньої майстерності супроводжувалися вареними крабами у вогняних східних прянощах, мисками баранини, тушкованої у мигдалевому молоці з морквою, родзинками та цибулею, мандриками з рибою — такими гарячими просто з печі, що аж пекли пальці.

Оповісники привели перед очі гостей наступного співця — Коліо Квайніса з Тирошу, з фарбованою у колір свіжої крові бородою та саме такою чудернацькою вимовою, як застерігав Симон. Коліо почав з власної відміни пісні про «Танок драконів», яка взагалі-то зазвичай співалася на два голоси — чоловічий та жіночий. Тиріонові допомогли пережити її дві куріпки з медом та ванберцем і кілька келихів вина. Тужлива дума про двох закоханих, що помирають серед Лиха Валірії, могла б припасти до серця гостям, якби Коліо не співав її високовалірійською мовою, котрою більшість із них не тямила ані слова. Але «Бесса-шинкарка» з її зухвало-сороміцькими віршами негайно повернула йому прихильність слухачів. Стольники саме подавали павичів у пір’ї, засмажених цілком і натоптаних фініками, а Коліо прикликав помічника з тамбурином, низько вклонився князеві Тайвину і завів «Рине дощ у Кастамирі».

«Якщо я муситиму вислухати сім відмін оцього дощу, то піду до Блошиного Подолу і перепрошу казан бевки за свою провину.» Тиріон обернувся до дружини і спитав:

— То котрий вам до смаку?

Санса блимнула очима.

— Перепрошую пана чоловіка?

— Зі співців. Котрий вам подобається?

— Ви… вибачте, пане. Я не слухала їх.

«І не їла ані крихти.»

— Що трапилося, Сансо? Що вас мучить? — запитав він, не подумавши, і негайно відчув себе останнім йолопом. «Усіх її родичів побито до ноги, вона одружена зі мною, а я питаю, що її мучить.»

— Нічого, мосьпане.

Санса відвернула очі та незграбно прикинулася, що її цікавить, як Місячок обстрілює пана Донтоса фініками.

Четверо майстрів-вогнечарників створили у повітрі звірів з живого вогню, які дерли один одного кігтями та зубами; челядь розносила полумиски гарячої винної юшки з яловичини, підсолодженої медом, приправленої мигдалем та шматочками каплуна. До палати забігли музики на дибах, вчені собаки, ковтачі мечів, а за ними внесли горошок з маслом, подрібнені горіхи, м’ясо лебедів, тушковане у підливці з шапраном та бросквинами.

— О боги, тільки не лебеді, — пробурмотів Тиріон, пригадавши вечерю з сестрою напередодні битви.

Жонглер тримав у повітрі шалений вихор з півдесятка мечів та сокир, а стольники несли до столів кров’янку, що бризкала гарячим салом. Тиріон подумав, що жарт вийшов непоганий, хоча і не з найвитонченіших.

Ражаки знову засурмили у свої срібні сурми.