Слава ЗСУ!

Та коли погляд його опустився з неба на мури замку, надія похитнулася. Крила кам’яного дракона відкидали великі чорні тіні у світлі ніч-ватри. Давос намагався переконати себе, що то лише різьблені подоби — холодні, позбавлені життя. «Колись тут було їхнє місце — домівка драконів та драконовладців, стіл дому Таргарієн.» Таргарієнів, крові старої Валірії…

У палаті зітхнув вітер, у комині спалахнули і закрутилися вогні. Давос почув, як тріщать і плюють жаринами дрова. Коли Давос відійшов від вікна, його тінь, висока і тонка, рушила перед ним і впала на Мальований Стіл, наче меч. Він зупинився і став чекати — довго і терпляче.

Нарешті на кам’яних сходах почулися кроки. Голос короля линув поперед нього.

— …це не три, — казав король.

— Три є три, — почулася відповідь Мелісандри. — Присягаюся вашій милості, що бачила його смерть і чула лемент його матері.

— У ніч-ватрі! — Станіс та Мелісандра зайшли до дверей одночасно. — Полум’я — хитра і облудна штука. Що є, що буде, що може бути. Кажете багато, та нічого певного…

— Ваша милосте, — мовив Давос, ступаючи наперед. — Пані Мелісандра бачила правду. Ваш небіж Джофрі мертвий.

Якщо король і здивувався, побачивши Давоса коло Мальованого Столу, то на обличчі не показав.

— Князю Давосе! — привітався він. — Е ні, небожем він мені не був. Хоч я і вважав його за родича упродовж багатьох років.

— Він удавився шматком їжі на власному весільному бенкеті, — продовжив Давос. — Можливо, його отруїли.

— Він третій, — мовила Мелісандра.

— Я вмію лічити, жінко. — Станіс пройшов уздовж столу, повз Староград і Вертоград, до Щитових островів та гирла Мандеру. — Здається, весілля нині небезпечніші за битви. Хто отруйник? Це відомо?

— Кажуть, його дядько. Біс.

Станіс заскреготів зубами.

— Небезпечна людина! Я дізнався про це на Чорноводі. Звідки прийшла звістка?

— Лисенійці й досі торгують у Король-Березі. Саладор Саан не має підстав мені брехати.

— Та напевне. — Король пробіг пальцями по столі. — Джофрі… Пригадую, була якось при кухні кішка… кухарі годували її недоїдками та риб’ячими головами. Одна куховарка сказала малому, що в кішки є у череві кошенята — може, гадала, що він захоче собі одненьке. Але Джофрі розітнув кішку кинджалом, аби подивитися, чи йому не збрехали. Коли ж і справді знайшов кошенят, то поніс їх показати батькові. Роберт загилив йому такого ляща — я аж злякався, чи не вбив на смерть.

Король зняв вінця і поклав його на столі.

— Убивця, хто б він не був — карлик або п’явка — добре прислужився короні. Тепер по мене мусять послати — адже іншого спадкоємця немає.

— Не пошлють, — відповіла Мелісандра. — Бо Джофрі має брата.

— Томена! — Король буркнув його ім’я похмуро і невдоволено.

— Так, вони коронують Томена і правитимуть від його імені.

Станіс стиснув долоню в кулак.

— Томен добріший серцем, ніж Джофрі, але народився від того самого кровозмісу. Вони виростять ще одне чудовисько, та й по тому. Ще одну мерзенну п’явку, що смоктатиме кров королівств. А Вестеросові потрібна рука сильного мужа, не малої дитини.

Мелісандра підсунулася ближче.

— То врятуймо ж Вестерос разом, пане мій королю! Дозвольте мені розбудити кам’яних драконів. Три є три. Віддайте мені хлопчика.

— Едріка Шторма, — мовив Давос.

Станіс обернувся до нього у холодній люті.

— Я знаю його ім’я. Звільни мене од твоїх докорів! Мені це не до смаку так само, як і тобі. Але обов’язок мій належить державі! Обов’язок мій… — Він обернувся до Мелісандри. — Ви присягаєтеся, що іншого способу не існує? Присягніться власним життям, бо якщо збрешете, то ось вам моє слово — ви помиратимете вершок за вершком.

— Ви той, хто мусить стати до бою проти Іншого. Того, чий прихід було напророчено п’ять тисяч років тому. Червона комета провістила вашу появу. Ви — обіцяний принц, і якщо ви зазнаєте поразки, то буде поразка усього світу.

Мелісандра піступила до короля з розтуленими червоними вустами. Рубін її палав і бився на шиї.

— Подаруйте мені цього хлопчика, — прошепотіла вона, — а я подарую вам ваше королівство.

— Це неможливо, — відповів Давос. — Едріка Шторма вже тут нема.

— Нема? — Станіс обернувся до нього. — Тобто як це «нема»?

— Він у безпеці на лисенійській галері, далеко у морі.

Давос не зводив очей з блідого Мелісандриного обличчя, що мало обриси серця. Він помітив, як ним пробіг розпач, потім замішання. «Вона цього не бачила!»

Очі короля нагадували темні синці у западинах обличчя.

— Байстрюка вивезли з Дракон-Каменя без мого дозволу?! На галері, кажете? Якщо той лисенійський харцизяка хоче з допомогою малого вичавити з мене трохи золота…