Слава ЗСУ!

Інколи у мандрах вони побіжно стрічали інших людей: рільників на ланах, свинопасів при свинях, скотарок з коровами, зброєносців, що везли листи своїх господарів коліями битих шляхів. До них Ар’я теж не бажала балакати. Їй здавалося, що всі вони живуть десь у далекій невідомій країні, розмовляють чудернацькою чужою мовою і клопочуться про справи, до яких їй байдуже — так само, як їм байдуже до її власних негараздів.

Опріч усього іншого, траплятися комусь на очі було ще й небезпечно. Час від часу кривими сільськими дорогами галопували чати вершників під прапорами з подвійними баштами Фреїв.

— Полюють на тих північан, кому пощастило втекти, — мовив Хорт, коли одна така зникла удалині. — Як почуєш копита, хутко пригинайся — то не друзі.

Одного разу в земляній печерці під коренями впалого дубу їм трапилося стрітися лицем до лиця з чолов’ягою, що теж утік з Близнюків. Значок на його грудях зображував рожеву діву, що танцювала у вихорі шовків. Чоловік розповів, що служив у пана Марка Дударя лучником, хоча лука відтоді загубив. Ліве плече там, де з’єднувалося з рукою, було напухле і покручене — за словами стрільця, його вдарили буздуганом, зламавши кістку і увігнавши ланки кольчуги у плоть.

— То північанин зробив, — казав він зі слізьми на очах. — Він мав на значку скривавленого чоловіка. Як побачив мій, то почав жартувати: мовляв, червоному чоловікові та рожевій діві варто зійтися ближче. Я випив за його князя Болтона, він — за пана Марка, тоді ми удвох — за князя Едмура, пані Рослін та Короля-на-Півночі. А тоді він узяв та й убив мене.

Очі його блищали від лихоманки, і Ар’я знала, що поранений не помиляється щодо своєї долі. Плече страх як напухло, лівий бік плямував гнилий бруд і кров, навколо тіла стояв сморід. «Від нього тхне, як від трупа.» Чоловік попрохав у них ковток вина.

— Якби я мав вино, то вже б його випив сам, — буркнув у відповідь Хорт. — Можу дати води і подарувати милосердя.

Лучник довго його роздивлявся, а потім мовив:

— Я тебе упізнав. Ти пес короля Джофрі.

— Тепер я сам собі пес і сам собі король. Свій власний. То хочеш води чи ні?

— Давай. — Чоловік ковтнув. — І милосердя теж. Зроби ласку.

Перш ніж потрапити до печерки, вони проминули невеличкий ставок. Сандор дав Ар’ї свого шолома і наказав принести води. Вона пішла до ставка, чвакаючи болотом під чоботями, черпнула води собачою головою, і хоча пролила трохи крізь очні отвори, її лишилося ще вдосталь.

Повернувшись до лучника, вона линула йому воду до спрагло розкритого рота. Стрілець жадібно ковтав, а те, що не міг ковтнути, збігало йому щоками на висхлу брунатну кров у вусах і бороді, аж поки на них не повисли бліді рожеві сльози. Коли вода скінчилася, він ухопився за шолома і лизнув залізо.

— Ой леле, як добре, — простогнав він. — Але шкода, що не вино. Я так хотів вина…

— Я теж.

Хорт занурив кинджала у груди чоловікові обережно, майже дбайливо. Його вага та сила увігнали вістря крізь вапенрок, кольчугу і підбитий каптан. Коли він вийняв лезо і витер його об одяг мертвого стрільця, то подивився на Ар’ю і мовив:

— Отут серце, дівчинко. Отак убивають людину.

«Це лише один зі способів.»

— Ми його поховаємо?

— Нащо? — спитав Сандор. — Йому байдуже, а ми не маємо чим копати. Лишимо його тут вовкам та диким собакам. Твоїм та моїм братам.

І зиркнув на неї поглядом важким і лукавим.

— Та спершу ми його пограбуємо.

У гаманці лучника знайшлося два срібних олені та майже тридцять мідяків. Руків’я його кинджала прикрашав гарний рожевий камінець — можливо, коштовний. Хорт зважив кинджала в руці й кинув Ар’ї, а вона впіймала за руків’я, запхала за пас і відчула себе краще. То була не Голка, та все ж зброя з гострої сталі. Покійник мав іще сагайдака зі стрілами, але без лука стріли ні на що не годилися. Чоботи його були завеликі на Ар’ю, проте замалі на Хорта, і вони їх покинули. Ар’я забрала собі схожий на казанок шоломець, який падав їй на носа — доводилося зсувати його на потилицю, аби щось побачити.

— Напевне, він і коня мав, інакше б не зумів утекти, — мовив Сандор, роздивляючись навколо. — Та його десь нема, і вже не дошукаєшся. Хтозна, скільки цей зух тут боки вилежує.

Коли вони дісталися передгір’їв Місячних Гір, дощі нарешті припинилися. Ар’я побачила сонце, місяць та зірки і зрозуміла, що вони рухаються на схід.

— Куди це ми прямуємо? — запитала вона знову.

Цього разу Хорт їй відповів.

— Ти ж маєш тітку в Соколиному Гнізді, чи не так? Може, вона погодиться викупити твою кістляву дупцю. Хоча самі лише боги відають, нащо ти їй здалася. Ось знайдемо високий гостинець — тоді до Кривавої Брами вже не заблукаємо.