Слава ЗСУ!

— І не прийде. На ранок він свідчитиме проти тебе.

«Чарівно.»

— Зрозуміло. — Тиріон посовався у кріслі. — Мені ось що цікаво, дядечку. Ви завжди були людиною справедливою, похапцем не судили. Що переконало вас у моїй вині?

— Навіщо красти Пицелеві отрути, якщо не на те, щоб ними скористатися? — відверто запитав пан Кеван. — Ще й пані Добромир бачила…

— Нічого вона не бачила! Бо не було там чого бачити! Але як я це доведу? Як мені довести бодай щось, сидячи отут прикутим дупою до крісла?

— То може, настав час зізнатися?

Навіть крізь товсті кам’яні стіни Червоного Дитинця Тиріон почув рівний шурхіт дощу.

— Перепрошую, пане дядечку? Можу присягнутися, ви щойно заохотили мене зізнатися у злочині.

— Якщо ти визнаєш свою провину перед престолом і розкаєшся у скоєному злочині, твій батько стримає меч покарання. Тобі дозволять вдягти чорне.

Тиріон зареготав йому в обличчя.

— Ті самі умови Серсея вже пропонувала Едардові Старку! Ми всі знаємо, чим там скінчилася справа!

— Твій батько не брав у тому участі.

Принаймні це була щира правда.

— Замок Чорний повниться горлорізами, злодіями та ґвалтівниками, — мовив Тиріон, — проте не пригадую, щоб зустрічав там хоч кількох убивць королівських осіб. Ви кажете мені, що якщо я визнаю за собою вбивство короля і власного родича, то пан батечко просто кивнуть головою, пробачать мені й вишлють на Стіну з теплими вовняними підштанками у саквах? І я мушу повірити?

На цих словах Тиріон знущально тюгукнув.

— Про пробачення мови не було, — суворо заперечив пан Кеван. — Але зізнання вирішить справу остаточно. Твій батько надіслав мене переказати тобі саме це, вір чи не вір.

— Подякуйте панові батьку за мене, дядечку, — відповів Тиріон, — і перекажіть, що я нині чомусь не в тому гуморі, щоб зізнаватися.

— На твоєму місці я б пошукав іншого гумору. Твоя сестра жадає твоєї голови, і щонайменше князь Тирел вже схиляється до того, щоб задовольнити її жагу.

— Тобто один із моїх суддів ще навіть і слова не почув на мій захист, а вже прирік мене на смерть? — Утім, цього слід було чекати. — Але мені хоч дозволять виголосити промову і висунути свідків?

— Ти не маєш жодного свідка, — нагадав йому дядько. — Тиріоне, якщо ти винен у цьому жахливому свавіллі, то Стіна — краща доля, ніж ти заслужив. А якщо не винен… так, на півночі триває війна і різанина, та все ж там тобі буде безпечніше, ніж у Король-Березі, хай чим скінчиться цей суд. Юрба упевнена, що ти винен. Якщо ти здуру випхаєшся на вулиці, вона повисмикує тобі руки й ноги.

— А ви по мені, напевне, дуже-дуже сумуватимете, чи не так?

— Ти — син мого брата.

— Краще б ви йому про це нагадали!

— Гадаєш, він би дозволив тобі вдягнути чорне, якби ти не походив од його крові та крові Джоани? Тайвин здається тобі надто холодним та суворим, але насправді він не суворіший, ніж його змусило життя. Наш батечко був дружній та приязний до людей, але такий слабкодухий, що його власні значкові кепкували з нього вголос після кухля вина. Дехто з панства насмілювався відверто кидати йому виклик, інші позичали в нас золото і не турбувалися повертати. При дворі не вщухали жарти про беззубого лева. Навіть його коханка — і та в нього крала. Сама щойно з хвойд вилізла, а не гребувала вдягатися у коштовності пані матінки! І саме Тайвинові випало повернути славу та силу дому Ланістер на належну височінь. А ще йому довелося узяти до рук правління цією державою у віці ледве двадцяти років, нести цей тягар наступні двадцять… і що вислужити, крім чорних заздрощів навіженого короля? Замість належної шани його змусили потерпати від безлічі докорів та образ. А він подарував Семицарству мир, добробут і правосуд. Так, він справедлива людина і судить по правді. Вчини розумно — довірся своєму батькові, і не пошкодуєш.

Тиріон уражено заблимав очима. Пан Кеван завжди здавався йому статечним, розсудливим, заклопотаним справами повсякденними; таку палку пристрасть Тиріон чув од нього уперше.

— Бачу, ви дуже його любите.

— Він мій брат.

— Я… поміркую про те, що ви сказали.

— Поміркуй, і то гарненько. А головне — швидко.

Інші думки тієї ночі його не відволікали, та навіть до ранку він анітрохи не просунувся до остаточного рішення — чи варто довіритися батькові. Челядник приніс кулеші з медом на сніданок, але Тиріонові з однієї думки про зізнання усякий смак у роті перетворювався на жовч. «Обізвуть якимсь Крулетруйником, і ходи так до кінця життя. А за тисячу років, якщо про мене і згадають, то лише як про карлика-чудовисько, що отруїв небожа-короля на його весільному бенкеті.» Від самої думки на нього накотила така лють, що він жбурнув полумисок з ложкою через кімнату і лишив на стіні пляму від кулеші. Пан Аддам Марбранд, який прийшов відвести Тиріона на суд, зиркнув на пляму цікавим оком, але мав чемність нічого не питати.