Слава ЗСУ!

— Князь Варис, — оголосив ражак, — коронний шепотинник!

Напудрований, чисто вбраний, напахчений трояндовою водою Павук невпинно тер долоні одна об одну, поки відповідав на питання суддів. «Стирає моє життя на порох» — подумав Тиріон, слухаючи пересипані бідканням зізнання євнуха про те, як Біс намагався забрати Джофрі з-під захисту Хорта і теревенив з Броном про переваги Томена як короля. «Напівправда навіть краща, ніж одверта брехня.» На відміну від інших, Варис ще й мав при собі папери, ущерть заповнені примітками, подробицями, точними вказівками днів та годин, записами розмов. Паперів було так багато, що їхнє слухання відняло решту дня і не лишило ані краплі надії. Варис підтвердив опівнічні відвідини Тиріоном покоїв великого маестра Пицеля, викрадення трунків та отрут, погрози Серсеї за вечерею… геть-чисто всі події до одної, крім власне отруєння. Коли великий князь Оберин запитав його, звідки він може стільки про все знати, не бувши ніде присутнім, євнух захихотів і відповів:

— Мені все розповідають мої маленькі пташечки. Знати — то їхня служба, відтак і моя теж.

«Як я мушу допитувати маленьких пташечок?» — подумав Тиріон. — «Я мав би стяти євнухові голову ще свого першого дня у Король-Березі. Боги карають мене за ту довіру, яку я до нього плекав.»

— Ми вислухали всіх? — запитав князь Тайвин дочку, коли Варис вийшов з палати.

— Майже всіх, — відповіла Серсея. — Благаю вашого дозволу назавтра привести перед очі суду нашого останнього свідка.

— Дозволяю, — відповів князь Тайвин.

«Пречудово» — подумав Тиріон, безсило скаженіючи. — «Після оцього вертепу, що вони звуть судом, страта видасться полегшенням.»

Того ж вечора, коли він сидів коло вікна і пив, ззовні дверей почулися голоси. «Пан Кеван іде по мою відповідь» — подумав Тиріон негайно. Але увійшов до покою зовсім не його дядько.

Тиріон підвівся привітати великого князя Оберина Мартела знущально-поштивим уклоном.

— Невже суддям дозволяють відвідувати звинувачених?

— Великі князі не питають нічиїх дозволів. Саме так я сказав вашим стражникам.

Червоний Гаспид сів і влаштувався якомога зручніше.

— Мій батечко будуть незадоволені.

— Не пригадую, щоб колись рахував задоволення Тайвина Ланістера серед своїх першочергових турбот. Це ви дорнійське вино п’єте?

— Вертоградське.

Оберин скривився.

— Червона водичка. То це ви отруїли малого?

— Ні. Може, ви?

Великий князь посміхнувся.

— Невже усі карлики такі гостроязикі? Часи зараз неспокійні — ще візьме хтось, та й відріже вам язика.

— Ви вже не перші, хто таке каже. Може, мені самому його відрізати? З ним-бо самий клопіт.

— Та ось бачу. Гадаю, задля сміху я все ж вип’ю того немічного пійла, що князь Рожвин продає як вино.

— Як накажете.

Тиріон налив і подав йому кухля. Князь сьорбнув трохи вина, побовтав у роті й ковтнув.

— Наразі згодиться. А завтра пришлю вам міцного дорнійського, яке гідне зватися вином. — І зробив ще ковток. — Я таки знайшов собі ту золотокосу шльондру, якої сподівався.

— То ви відвідали заклад Чатаї?

— Ні, в Чатаї я був із чудовою чорношкірою дівчинкою. Здається, її звуть Алаяйя. Неймовірно вишукана, попри смуги на спині. Та шльондра, про яку я казав — то ваша сестра.

— Невже вона вас звабила? — не здивувавшись, запитав Тиріон.

Оберин гучно зареготав.

— Ще ні, але потроху зваблює. Призначила ціну і навіть натякала на шлюб. Її милості потрібен новий чоловік — а хто пасуватиме краще, ніж великий князь дорнійський? Еларія радить погодитися. Це капосне дівчисько тече під себе від самої думки про Серсею в нашому ліжку. Нас, мабуть, навіть звільнять від сплати карликового шеляга. Натомість ваша сестра хоче від мене лише одну голову, дещо більшу за звичайні та позбавлену носа.

— І що ви їй кажете?

Замість відповіді князь Оберин побовтав вино в келиху, а потім відповів:

— Коли Юний Дракон звоював Дорн багато років тому, по підкоренні Сонцеспису він лишив правити над нами князя Вирію. Тирел їздив з почтом від замку до замку, переслідував бунтівників і стежив за тим, щоб наші коліна не розгиналися. Він прибував із чималеньким військом, забирав собі замок, наче свій власний, сидів у ньому до повороту місяця, а далі їхав до наступного. Була в нього така звичка — викидати панів з їхніх власних опочивалень і забирати собі їхні панські ліжка. Одне з таких ліжок мало над собою важкий оксамитовий навіс, а вздовж його стовпів висіла шворка — викликати дівчину, якщо раптом примха нападе. Тодішній князь Тирел мав смак до дорнійських жінок, і хто посміє його винуватити? Отже, він смикнув за шворку, навіс угорі розчахнувся навпіл, і йому просто на голову звалилася сотня червоних скорпіонів. Його смерть запалила вогонь, який скоро охопив увесь Дорн і за два тижні знищив плоди перемог Юного Дракона. Люди, що стояли на колінах, випросталися і знову завоювали собі волю.