Слава ЗСУ!

На берег їх відвезли на веслах Лотор і старий Озвел. Санса скоцюбилася на носі човна, загорнулася у кобеняка, насунула каптура проти вітру і тривожно питала себе, що її чекає попереду. З вежі назустріч їм виникли слуги: кощава стара, досить молода товстуха, двоє сивочолих старців та дівчинка двох чи трьох років, що мала на одному оці величенький ячмінь. Упізнавши князя Петира, вони попадали на коліна просто на камені.

— Ось і моя домова чадь, — мовив той. — А дитину я навіть не знаю. Напевне, нова Келлина байстрючка. Вона їх лупить мало не щороку.

Двоє сивих старих зайшли у море до пояса, щоб вийняти Сансу з човна, не змочивши їй спідниці. Озвел та Лотор, а за ними і Мізинець, самі виплюхали на берег водою. Володар тутешніх країв поцілував стару в щоку і насмішкувато вишкірився до молодої.

— А оця чия? Зізнавайся, Келло!

Товстуха зареготала.

— Та хіба ж я знаю, мосьпане! Я жодному не відмовляю — хай лишень підморгне!

— За що, кажеш, тебе тутешні парубки люблять? — зареготав і собі Мізинець.

— Красно вітаємо вашу вельможність у вашій домівці, ясний пане, — поважно мовив один зі старих дідів. На вигляд йому вже минуло років вісімдесят, але він мав на собі набитого залізною лускою кубрака і меча при боці. — Чи довго ваша мосць шануватимуть нас відвідинами?

— Не лякайся, Брієне — так недовго, як тільки зможу. А чи дім до житла ще придатний?

— Якби ми знали, що ви зізволите з’явитися, мосьпане, то хоча б очерету свіжого поклали! — пожалілася стара. — А так лишень у комині овечі кізяки палимо.

— Ніщо так не промовляє, що ти вдома, як дим овечих кізяків. — Петир обернувся до Санси. — Гризела колись була моєю годувальницею, а зараз — управителька в замку. Умфред служить за шафаря на господарстві, а Брієн… я ж тебе того разу поставив очільником замкової варти, хіба ні?

— Поставили, ясний пане. Ще ваша вельможність мали ласку казати, що привезуть кілька нових стражників, та не привезли. Усі варти стоїмо ми з собацюрами.

— І дуже пильно стоїте, не маю сумніву. Бачу на власні очі: з моїх каменів та овечих бибок нічого не вкрадено.

Петир махнув рукою на молоду товстуху.

— А ось Келла, вона порає мої безкраї отари. Скільки овець я маю, Келло?

Жінка насупила чоло, думаючи.

— Три й двадцять, мосьпане. Було дев’ять і двадцять, але одну пошматували Брієнові собаки, а решту ми порізали й засолили.

— Отакої, ще й солона баранина! Тут і справді себе вдома відчуєш. Та остаточно я матиму певність, коли поснідаю чаячими яйцями і юшкою з водоростей.

— Аби на те ласка нашого пана, — обережно мовила стара Гризела.

Князь Петир зморщив носа.

— Нумо ходімо поглянемо — чи ж мої пишні палати досі такі вогкі та вбогі, якими я їх пам’ятаю.

І рушив на чолі вервечки вгору стежкою серед каменів, слизьких од гнилих водоростей. Коло підмурку крем’яної башти на жалюгідному моріжку між кошарою та стайнею, вкритою солом’яною стріхою, паслося кілька овець. Санса рухалася обережно, бо під ногами всюди лежали овечі бибки.

Усередині вежа здавалася ще меншою, ніж ззовні. Кам’яні сходи без поручнів бігли навкруги внутрішньої стіни від льоху до даху. Кожен поверх утворював одну кімнату. Челядь жила та спала у першому поверсі, при самій землі, поділяючи помешкання з велетенським смугастим вовкодавом і півтузнем вівчарок. Вище знаходилася не вельми багата трапезна, а ще поверхом вище — опочивальня. Вікон не було жодного, але у зовнішній стіні уздовж сходів на рівній відстані пробиті були бійниці для стріл. Над комином висів поламаний меч-півторак і побитий у битвах дубовий щит, з якого лупилася потріскана фарба.

Сансі був невідомий змальований на щиті знак: сіра кам’яна голова з вогненними очима на світло-зеленому тлі.

— То щит мого діда, — пояснив Петир, коли побачив, що вона його роздивляється. — Прадід, його батько, народився у Браавосі, до Долини приїхав найманцем у службі князя Корбрея. Коли мого діда висвятили у лицарі, він узяв собі за знак голову браавоського Велета.

— Дуже люта голова, — відповіла Санса. — Напевне, лякала ворогів.

— Для такого дружнього та приязного парубка, як я — навіть занадто люта, — зауважив Петир. — Я надаю перевагу моєму пересмішникові.

Озвел ще двічі зганяв човном до «Морського царя» — забрав харчі та усякі запаси. Серед іншого на берег з’їхало кілька барилець вина. Петир налив кухля Сансі, як обіцяв раніше.

— Ось, ласкава панно. Сподіваюся, ваш животик заспокоїться.

Сансин живіт заспокоївся трохи вже тоді, коли ноги ступили на тверду землю, але вона все одно підняла келиха обіруч і зробила ковток. Вино було пречудове — напевне, вертоградського збору. До смаку його домішувався терпкий дуб, солодкі плоди, спекотні літні ночі; у роті розквітнув цілий сад смаків, наче пуп’янки розкрилися під сонцем. Санса сподівалася понад усе, що втримає таку смакоту всередині — не хотіла-бо відповісти злом на добрість князя Петира, наблювавши йому на жупана.