Слава ЗСУ!

На сході, на півночі, на північному сході — усюди Джон бачив, як загони наскочників намагаються стати до бою, але нападники розганяють і розтоптують найменший опір. Вільний нарід і досі переважав їх числом, але прибульці мали сталеві обладунки та важких коней. У найглибшій гущавині бою Джон побачив Манса, що стояв у стременах — чорно-червоний кобеняк і шолом з круковими крилами не дозволяли сплутати його ні з ким. Здійнявши меча, він закликав до себе людей, і тут у його загін врізався клин лицарів зі списами, мечами та сокирами. Мансова кобила стала дибки, хвицяючи копитами, у груди її поцілив спис, і сталева хвиля потопила Манса з головою.

«Все скінчено» — подумав Джон, — «вони зламалися». Дичаки бігли навтіч, кидаючи зброю; рогоноги і печерники, тенни у спижевій лусці… усі тікали, рятуючи життя. Манса вже не було видно. Хтось вимахував головою Харми, наколотою на жердину. Тормундові лави змішалися. Трималися тільки велетні на мамутах, схожі на волохаті острови у червоному залізному морі. Вогонь перебігав від намету до намету; займалися і деякі з високих сухих сосен. Крізь дим на очі з’явився ще один клин важких вершників на конях з ладрами. Над ними маяли найбільші прапори з усіх — королівські корогви завбільшки з добряче простирадло. Один прапор був жовтий з довгими загостреними язиками; він зображував палаюче у вогні серце. Інший скидався на лист битого золота; ним під вітром бігли жваві хвилі, а на хвилях танцював чорний олень.

«Роберт!» — подумав Джон і на одну божевільну мить згадав бідного Овейна. Та коли залунали сурми, і лицарі ринули вперед, за бойовий клич їм правило інше ім’я:

— Станіс! Станіс! СТАНІС!

Джон відвернувся від лицарів і пішов до намету.

Ар’я XIII

Ззовні корчми на попсованій дощами та вітрами шибениці крутилися і торохтіли жіночі кістки.

«Я знаю цю корчму.» Але тоді, коли вона тут ночувала разом із сестрою Сансою під невсипущим оком септи Мордани, шибениця перед дверима ще не стояла.

— Не треба туди йти, — раптом вирішила Ар’я, — там можуть бути привиди.

— Ти хоч знаєш, як довго я вже вина не пив? — Сандор стрибком злетів з коня. — І незле було б дізнатися, хто зараз на рубіновому броді. Якщо хочеш — лишайся при конях, мені на те сракою сісти.

— Що як вас упізнають? — Останнім часом Сандор не давав собі клопоту ховати обличчя від подорожніх, наче проказував: «витріщайтеся, впізнавайте — мені байдуже». — А як упізнають, то ще й у полон схочуть взяти!

— Хай спробують.

Він послабив меча у піхвах і штовхнув двері.

Ар’я ще ніколи не мала кращої нагоди втекти. Поїхати геть верхи на Боягузці, ще й Морока забрати. Вона закусила губу, постояла, тоді відвела коней до стайні й пішла слідом за Сандором.

«Вони його знають.» Про це їй сказала тиша. Але не те було найгірше, а те, що вона знала їх. Не кощавого корчмаря, не жінок, не селян коло вогню. А інших — вояків. Цих вояків вона знала аж надто добре.

— Пана брата шукаєш, Сандоре? — Долоня Полівера полізла була під сукню дівчини, що сиділа в нього на колінах, та хутко повернулася.

— Шукаю кухоль вина. Гей, корчмарю! Глек червоного!

Клеган жбурнув на підлогу жменю мідяків.

— Не хочу собі клопоту, пане лицарю, — запобігливо проказав корчмар.

— Не клич мене лицарем — то й не матимеш. — Вуста його смикнулися. — Ти що, йолопе, геть глухий? Я питав вина!

Коли корчмар побіг по вино, Сандор гарикнув йому вслід:

— І два кухлі! Дівчисько теж пити хоче!

«Їх лише троє» — подумала Ар’я. Полівер подарував їй побіжний погляд, хлопчина коло нього взагалі на неї не дивився, зате третій витріщався довго і важко. То був чолов’яга середнього зросту та будови, з таким пересічним обличчям, за яким нелегко вгадати вік. «Лоскотун. Тут одразу і Лоскотун, і Полівер.» Хлопчина був зброєносцем, якщо судити з років та одягу. На одному боці носа в нього сидів великий білий прищ, на лобі — ще кілька червоних.

— То пан Грегор про оцього цуцика казали? — запитав він Лоскотуна. — Що напудив на підлогу і втік наляканий?

Лоскотун застережливо поклав руку на плече малому і коротко, рвучко кивнув головою. Ар’ї того було досить, аби все зрозуміти. А зброєносцеві — ні. А може, йому було байдуже.

— Пан казали, їхній братик-цуцик сховав хвоста між ніг, коли битва у Король-Березі трохи розпалилася. Заскавучав і утік світ за очі. Пан Грегор самі казали.

Малий вишкірився до Хорта дурнуватою глузливою посмішкою. Клеган роздивився його і нічого не відповів. Полівер зіпхнув дівчину з колін і став на ноги.