Слава ЗСУ!

Від хлопчака у порті вона дізналася, що стайні спалили, але їхня господарка й досі торгувала позаду септу. Ар’я легко знайшла дебелу та міцну жіночку, від якої добряче тхнуло кіньми. Боягузку вона вподобала з першого погляду, спитала Ар’ю, де та її надибала, і вишкірилася, почувши відповідь.

— Коняка доброї породи, воно й видно. І що хазяїном її був лицар, про те годі сумніватися. Але той убитий лицар, дитино, ніякий тобі не брат. Я, дорогенька, не перший рік торгую з замком, знаю на вигляд і мову чимало шляхетного панства. Ти не їхньої породи — не те що кобила.

Вона пхнула пальцем Ар’ї у груди.

— Ти її знайшла, а чи вкрала, хто тебе зна. Відки таке вбоге й миршаве дівчисько може добути лицарську подорожню кобилу? Ото ж бо й воно.

Ар’я уперто вкусила губу.

— То ви її не купите?

Жінка захихотіла.

— Чого ж не купити? Куплю. От лишень тобі доведеться взяти те, що я дам. А не хочеш — то ходімо до замку, поспитаємося, що тобі належить за крадіжку коня в доброго лицаря. Чи не зашморг на шию, га?

Навколо тинялося ще з півдесятка тутешніх міщан, і Ар’я розуміла, що вбити жінку не зможе. Тому вкусила губу ще міцніше і дозволила себе ошукати. Отриманий гаманець був жалюгідно плаский; коли Ар’я попрохала додати трохи за сідло, вузду і чабрак, перекупка лише зареготала.

«Дідька б вона так ошукала Хорта» — думала Ар’я, крокуючи довгим шляхом назад до пришибів. Відколи вона подолала його верхи, шлях, здавалося, видовжився у кілька разів.

Лілова галера стояла, де й була — бо якби встигла піти, поки її грабували, то було б уже вище її сил. На місток саме закочували барило меду; Ар’я спробувала зайти слідом, але жегляр на чардаку вилаяв її невідомою мовою.

— Хочу побачити капітана, — мовила до нього Ар’я, та він лише загорлав гучніше.

Галас привернув увагу кремезного сивочолого чоловіка у ліловому вовняному каптані. Він розумів посполиту мову і відповів нею:

— Я тут капітан. Чого тобі треба? Хутко, дитино, ми чекаємо відпливу.

— Хочу на північ, до Стіни. Ось, я можу заплатити. — Ар’я віддала йому гаманця. — Нічна Варта має замок на морі.

— Так, Східну Варту. — Капітан висипав срібло на долоню і спохмурнів. — Оце все, що ти маєш?

«Цього не досить» — зрозуміла Ар’я. В корабельника все було написано на обличчі.

— Мені не треба окремого помешкання, — мовила вона. — Можу спати десь під чардаком або…

— Візьміть покоївкою! — гукнув весляр, що саме тупав повз них із сувоєм вовняного краму на плечі. — А спить хай зі мною!

— Язика припни, йолопе! — визвірився капітан.

— Я можу працювати, — вмовляла Ар’я. — Вишкрібати чардак. Колись я вишкрібала замкові сходи. Мабуть, зможу веслувати…

— Ні, не зможеш, — відповів капітан, повертаючи монети. — А хоч би й могла… байдуже, дитино. На півночі нам нічого доброго не світить. Там крига, війна і пірати. Ще як ми огинали Гостроклішню, то бачили з десяток піратських кораблів. І знову побачити не прагнемо. Відси ми тягнемо весла до рідної домівки. Тобі я раджу зробити те саме.

«Нема в мене рідної домівки» — подумала Ар’я. — «І зграї нема. Навіть коня — і того нема.»

Капітан вже відвертався, коли вона спитала:

— Перепрошую ясного пана… який це корабель?

Капітан завагався, подарував їй утомлену посмішку й відповів:

— Галеас «Велетова донька» з Вільного Міста Браавосу.

— Зачекайте! — раптом згадала Ар’я. — Маю для вас дещо.

Вона запхала свій скарб аж під спіднє, щоб не загубити, і мусила порпатися там довго та глибоко під сміх веслярів і нетерпляче бурчання капітана.

— Зайвий срібняк, дитино, справі не зарадить, — зрештою мовив він.

— Це не срібло. — Ар’я міцно стиснула свій скарб між пальців. — Це залізо. Ось.

І пхнула йому в жменю монету — маленьке кружальце чорного заліза, отримане від Якена Ха-Гара, таке витерте, що людська голова на ньому позбавилася останніх рис. «Мабуть, небагато з неї буде зиску, та все ж…»

Капітан покрутив монету в руці, заблимав очима, тоді знову зиркнув на Ар’ю.

— Оце… як…?

«Якен казав, щоб я не забула додати слова.» Ар’я склала руки на грудях і вимовила гучно та твердо, наче розуміла, про що йдеться:

— Валар моргуліс.

— Валар дохаеріс, — відповів капітан, шанобливо торкаючись чола двома пальцями. — Зараз вам наготують окреме помешкання.

Семвел IV

— Він смокче сильніше від мого. — Йоля попестила малого по голівці, тримаючи коло грудей.

— Та ж він голодний який! — мовила білява дівчина Вала, яку чорні братчики кликали дичацькою принцесою. — Досі жив на козячому молоці та трунках від того сліпого маестра.