Слава ЗСУ!

— Вечер-ря! — заверещав крук. — Вечер-ря, вечер-ря!

Коли королівським стражникам розповіли про обрання, вони звільнили двері. Трипалий Гоб із півдесятком помічників ринув до кухні по вечерю. Джон чекати трапези не став, а пішов замком, питаючи себе, чи не сон бачить навколо. На плечі в нього сидів крук, п’ятами біг Привид. Пип, Грен і Сем крокували ззаду, перемовляючись, але Джон не чув ані слова, доки Грен не прошепотів:

— Це Сем зробив!

І Пип повторив гучніше:

— Це Сем зробив!

У Пипа був із собою міх вина; він зробив довгий ковток і заспівав:

— Сем-чародій, Сем-чудодій, Сем-лицедій, Сем-не-тюхтій! Коли ж ти примудрився заховати у казані крука, Семе-спритнику? І як ти, у сім дідьків, змусив його полетіти до Джона? А якби його понесло на бридку довбешку Яноса Слинта? Все накрилося б мокрим рядном!

— Та не робив я птахові нічого! — захищався Сем. — Коли він вилетів з казана, я сам трохи у штани не напудив!

Джон засміявся і аж здивувався, що досі не забув, як це робиться.

— Ви знаєте, що ви усі до одного — зграя навіжених дурнів?

— Ми? — перепитав Пип. — Це ти нас дурнями звеш? Тю на тебе! Хіба це мене обрали дев’ятсот дев’яносто восьмим князем-воєводою Нічної Варти? Чи може, його? Ні, краще випий вина, Джоне-воєводо. Тобі воно не завадить. Ой як не завадить.

Джон Сніговій узяв міха з його рук і зробив ковток — лише один. Йому тепер належала Стіна, ніч була темна, а попереду чекала зустріч із королем.

Санса VII

Вона прокинулася і напружено затремтіла кожною жилкою, попервах навіть не згадавши, де знаходиться. Уві сні вона була ще маленька, поділяла опочивальню з сестрою Ар’єю. Але увіч перекидалася і крутилася спросоння не Ар’я, а покоївка, і оточували їх стіни не Зимосічі, а Соколиного Гнізда. «А я — Алейна Камінець, дівчина-байстрючка.» Опочивальня була чорна і холодна, хай під ковдри холод і не заповзав. Надворі ще не зайнявся світанок. Бувало, їй часто снився пан Ілин Пейн, і вона прокидалася з гупанням серця у грудях. Але цей сон був інакший. «Дім. То був сон про рідну домівку.»

А Соколине Гніздо їй домівкою не було. Замок ледве сягав величини Маегорового Острогу; поза його бездоганно-білими мурами не було нічого, крім гори та довгого зрадливого спуску повз Небосхил, Снігокрай і Кам’янець до Місячної Брами на дні долини. Тут не було куди ходити і що робити. Стара челядь пам’ятала, що палати замку бриніли сміхом та завзяттям, коли тут під наглядом Джона Арина виховувався її батько разом із Робертом Баратеоном. Але ті дні давно минули. Тітка тримала зовсім небагато слуг і рідко дозволяла комусь із гостей підніматися вище Місячної Брами. Окрім немолодої вже покоївки, єдиною душею, з якою Санса мала спілкування, був князь Роберт — восьми років і майже трьох місяців віку.

«І ще Марільйон. Завжди цей Марільйон.» Співаючи для них за вечерею, він часто звертався з піснею просто до неї. Тітці таке не смакувало; вона сама накидала на Марільйона оком і власноруч вигнала двох служниць, а з ними ще й малого джуру, за брехливі плітки про співця.

Ліза почувалася не менш самотньою, ніж Санса. Новий її чоловік більше часу сидів у замку біля підніжжя гори, ніж на верхівці. Вже чотири дні як його не було — поїхав на зустріч із Корбреями. З підслуханих уривків розмов Санса знала, що значкове панство Джона Арина гидувало шлюбом Лізи і відмовляло Петирові у владі наказного господаря Долини. Пани старшої гілки дому Ройс стояли на межі відвертого бунту з-за відмови тітки допомогти Роббові у війні; Тягнидуби, Черленці, Видзвони та Храмини усіляко підтримували їхні наміри. Гірські роди чинили наскоки; старий князь Лович помер так раптово, що двоє його молодших синів на один голос винуватили старшого брата у вбивстві батька. Може, Долину Арин і оминули найгірші негаразди війни, та певно ж не лишилася вона і тим безхмарним, безтурботним притулком, який так вихваляла пані Ліза.

«Я вже не засну» — вирішила Санса. — «У голові робиться казна-що.» Вона неохоче відштовхнула подушку, відкинула ковдри, підійшла до вікна і розчахнула віконниці.

На Соколине Гніздо сипав сніг.

Білі пластівці повільно мандрували донизу, м’яко та безгучно, як старі спогади. «Чи не від них я прокинулася?» Свіжий сніг лежав товстим шаром у садку внизу, вкривав ковдрою траву, запилював кущики та кам’яні подоби білим борошном, пригинав донизу гілки дерев. Подумки Санса перенеслася у давно минулі холодні ночі, у довгі літа її дитинства.

Востаннє вона бачила сніг того дня, коли їхала з Зимосічі. «Але тоді сніжило менше, ніж зараз» — пригадала вона. — «Коли мене на прощання обіймав Робб, сніжинки танули у його волоссі. Ар’я намагалася зробити сніжку, але вона розвалювалася їй у руках.» Боляче було згадувати, якою щасливою вона сама почувалася того ранку. Гулен допоміг їй сісти верхи, і вона рушила з рідної домівки у вихорі сніжинок — побачити великий білий світ. «Я гадала, того дня починалася моя щаслива пісня. А вона вже добігала кінця.»