Слава ЗСУ!

Санса вирішила залишити віконниці відчиненими, поки вдягатиметься. Вона розуміла, що буде холодно, хоча башти Соколиного Гнізда оточували садок і захищали його від найгірших гірських вітрів. Санса вдягла шовкове спіднє, лляну нижню сорочку, а на неї — теплу сукню блакитної вовни. Дві пари панчох на ноги, чобітки до колін, важкенькі шкіряні рукавички, і нарешті кожушок без рукавів, але з відлогою, з м’якого хутра білої лисички.

Покоївка лише щільніше загорнулася у ковдру, коли сніг почав залітати до вікна. Санса стиха прочинила двері й подолала шлях донизу звивистими сходами. Відчинивши двері до садка, вона зачарувалася так, що їй аж подих перехопило, і завмерла, не в силі тривожити досконалу красу. Сніг падав і падав у таємничій тиші, лягав на землю товстим недоторканним шаром. Зі світу зникли усі кольори — лишилися тільки білий, чорний та сірий. Білі башти, білий сніг, білі подоби з білого каменю. Чорні тіні, чорні дерева, темно-сіре небо над головою. «Чистий, незаплямований світ» — подумала Санса. — «Мені немає тут місця.»

І все ж вона зробила крок назовні. Чобітки викопували у гладкому білому снігу глибокі чорні дірки, але не видавали ані шурхоту. Санса продріботіла повз приморожені кущі та тонкі темні дерева, питаючи себе, чи не бачить і досі якийсь чарівний сон. Сніжинки у повітрі торкалися її обличчя легесенько та ніжно, мов вуста коханого, і танули на щоках. Посередині садка, коло кам’яної заплаканої жінки, що лежала розбита і наполовину схована у землі, Санса обернула обличчя до неба і заплющила очі. Вона відчувала сніжинки на віях, куштувала їх смак на вустах. То був смак Зимосічі. Смак невинності. Смак мрії та солодкого сну.

Коли Санса знову розплющила очі, то стояла на колінах, не пам’ятаючи, як на них упала. Їй здалося, що сіре небо набуло світлішої барви. «Світанок» — подумала вона. — «Новий день. Іще один новий день.» Але жадала і прагнула вона не нових днів, а старих. Прагнула і молилася. Та кому їй тут молитися? Вона знала, що цей садок мав колись стати божегаєм, але шар ґрунту був надто тонкий і кам’янистий, щоб оберіг-дерево змогло вкорінитися. «Божегай без богів… порожній, як я.»

Санса підхопила жменю снігу і стиснула її між пальців. Сніг був важкий, вологий, легко ліпився. Вона почала робити сніжки, ретельно виліплюючи та вигладжуючи, щоб вони вийшли кругленькі, біленькі та бездоганні. Санса пригадала літній сніг у Зимосічі: одного ранку Ар’я та Бран улаштували на неї засідку і напали тоді, коли вона виходила з великого кам’янця. Кожен із малих мав при собі десяток сніжок, а вона — жодної. Бран сидів на даху накритного мосту, зовсім недосяжний, зате Ар’ю Санса ганяла крізь стайні та навколо кухні, доки обидві ущент не засапалися. Вона б навіть упіймала молодшу сестру, якби не послизнулася на латці льоду. Ар’я хутко повернулася і спитала, чи вона не забилася, а коли Санса відповіла, що ні, мала кинула їй у обличчя ще одну сніжку. Тоді вже Санса ухопила Ар’ю за ногу, зронила на землю і мила їй снігом голову, доки не з’явився Джорі та не розчепив їх, регочучи на все горло.

«Навіщо мені сніжки?» Санса глянула на свій жалюгідний, крихітний запас невеличких снігових кульок. «Тут і кинути нема у кого.» Вона зронила ту, яку саме робила, з руки на землю. «Можна виліпити лицаря-сніговика» — подумала дівчина. — «Або навіть…»

Санса склала разом дві сніжки, додала третю, наліпила навколо них іще снігу і долонями викатала у товстого стовпчика. Скінчивши, вона поставила його сторчма і кінчиком мізинця зробила віконця. Зубці забрали трохи більше часу та зусиль, але зрештою в неї вийшла башта. «Тепер мури» — подумала Санса, — «а потім головний кам’янець». І узялася до роботи.

З неба падав сніг, на землі зростав замок. Два мури заввишки до кісточок ніг — внутрішній трохи вищий за зовнішній. Товсті башти і маленькі башточки для стрільців, окремі вежі та палати, сходи і переходи, кругла кухня, прямокутна зброярня, стайні уздовж західної стіни. Починала Санса з простого собі замку, та скоро усвідомила, що будує Зимосіч. Вона знайшла під снігом невеличкі зламані гілочки й наробила з них дерев для божегаю. Шматочки кори стали могильними каменями на цвинтарі. Рукавички та чобітки скоро вкрилися білою кіркою, руки щипав мороз, ноги змокли та змерзли, але Сансі було байдуже — для неї на світі лишився тільки замок. Дещо пригадувалося важче, зате інше повернулося до пам’яті так легко, наче вона лише вчора поїхала з рідного дому. Вежа книгозбірні з крутими сходами, що обвивають її ззовні кам’яною змією. Висока надбрамна будівля, дві товсті й високі брамні башти, дуга брами між ними, зубці нагорі…