Слава ЗСУ!

Ліси він, коли вже казати відверто, ненавидів, а розбійників у лісах — і поготів. «Розбійники вкрали в мене життя» — так він жалівся, коли йому траплялося бути напідпитку. А напідпитку Мерет бував, якщо дослухатися до гучних скарг пана батька, чи не занадто часто. «Ніде правди діти» — гірко визнав він про себе. У Близнюках ти мав якось вирізнятися серед інших, аби вони не забули, що ти взагалі живеш на світі. Але то ще баба надвоє ворожила, що краще: повна безвість або слава найгіршого пияка у замку. «Колись я мріяв зробитися найвеличнішим лицарем з усіх, що перехиляють списи у двобої. Мрію про лицарство в мене вкрали боги. То чом би час від часу замість списа не перехилити чарку вина? Од нього менше голова болить. А до того ж дружина в мене — лайливе стерво, батько зневажає, діти нічого не варті. На дідька мені лишатися тверезим?»

Але зараз він їхав майже тверезий. Ну, випив два роги пива за сніданком та невеличкого кухля червоного, коли рушав у дорогу — лише затим, аби у голові не гупало. Мерет відчував, як за очима нагромаджується біль, і знав, що як пропустити слушну мить, то скоро між вухами наче гроза буятиме. Інколи голова боліла так страшно, що й плакати було боляче; лишалося тільки лежати на ліжку в темній опочивальні з вогкою ганчіркою на лобі та клясти свою долю разом із тим безіменним розбійником, який обдарував його таким лихом.

Згадка про свої негаразди змусила Мерета непокоїтися. Саме зараз він за всяку ціну мусив не давати волю хворій голові. «От привезу Петира додому живого та цілого, тоді побачимо, на що зверне моя доля.» Золото було при ньому; тільки й лишалося, що видертися на верхівку Старокаменів, зустріти у руїнах замку тих клятих розбійників і учинити обмін — простий собі обмін бранця на викуп. Навіть Меретові не по силі щось у ньому зіпсувати… якщо голова не заболить так, що він і верхи їхати не зможе. На захід сонця він має бути вже у призначеному місці, а не скиглити від болю жалюгідною купою лайна при дорозі. Мерет потер двома пальцями скроню і подумав: «Ще зворот навколо пагорба, і я на місці». Коли надійшов лист про викуп, він сам зголосився його відвезти, а батько тоді скосив очі й запитав: «Ти, Мерете? Справді?» та почав реготати крізь ніс — отим своїм гидким «хе-хе-хе». Мерет мусив мало не благати, щоб йому дозволили передати цю кляту торбу золота.

Раптом на узбіччі щось ворухнулося у кущах; Мерет щосили натягнув повід і сягнув по меча. Але то виявилася білка.

— Дурна голова! — вилаявся він на себе і пхнув назад до піхов меча, якого не встиг і витягти. — Та ж розбійники не мають хвостів! Дідько, Мерете, опануй себе!

Серце гупало у грудях, ніби в якогось зеленого хлопчиська у першому його поході на війну. «Наче мені тут королівська пуща і її старе грізне Братство, а не жалюгідне збіговисько князя-блискавки.» На мить він відчув спокусу спуститися жвавою ристю з пагорба і пошукати найближчої пивниці. За те золото, що Мерет мав при собі, він міг залити пивом найостанніший спогад про Петира Пуздрю. «Хай би й повісили дурня… наче не він сам собі заслужив. А хіба ні? Було бігати за тією триклятою табірною шльондрою, ніби олень у охоті.»

У голові починало потроху гуркотіти — поки що тихенько, але Мерет знав, що далі має бути гірше. Він занепокоєно потер перенісся і винувато подумав, що дарма погано згадує про Петира. «Хіба я не такий самий був у його роки?» На щастя, відбувся лише сороміцькою хворобою. Та що з Петиром сталося, те сталося, докорами справі не зарадиш. Певно, що хвойди уміють вабити до себе чоловіків, а надто таких на вид, як Петир. Обсипане прищами обличчя, щоправда, не завадило йому одружитися… та мабуть, дарма, бо Петирова дружина мало що була вдвічі старша, то ще й учащала до ліжка чоловікового брата Вальдера. Принаймні, якщо вірити пліткам, яких у Близнюках одвіку ходило безліч. У тих плітках зазвичай годі було шукати правди, але цій Мерет охоче вірив: Чорний Вальдер — то такий зух, який завжди брав, що хотів, навіть коли йшлося про братову дружину. Едвинову дружину він теж не проминув — це вже знали усі й напевне; Вальда Вродлива також час від часу прокрадалася під його ковдри, а дехто подейкував, що і сьому пані Фрей він знав ближче, ніж дозволялося звичаями спорідненості. Не диво, що Чорний Вальдер досі не одружився: навіщо купувати корову, коли перше-ліпше вим’я саме вмовляє себе подоїти?

Стиха лаючись, Мерет ударив п’ятами коня і рушив угору схилом. Думка пропити золото була спокуслива, та він розумів, що як повернеться без Петира Пуздрі, то краще б зовсім не вертався.

Князеві Вальдеру скоро мало виповнитися дев’яносто і два роки. Вуха його недочували, очі недобачали, подагра змушувала пересуватися ношами. Сини стиха погоджувалися між собою, що на білому світі батькові лишилося вже недовго. «А коли його не стане, все зміниться, і то не на краще.» Батько був вередливий твердолобий старий із гострим, наче жало, язиком, та якщо він у щось на світі вірив, то це в те, що про родину треба дбати — навіть про тих у ній, хто його розгнівав чи розчарував. «Ба навіть про тих, чиїх імен і згадати не може.» Та коли батько помре, тоді…