Слава ЗСУ!

— То, Лізо, вже справи минулі. Князь Гостер помер, і його старий маестер теж. — Мізинець підступив ближче. — Ти знову пила вино? Краще нам не базікати зайвого, адже так? Алейні не варто знати надто багато. Та й Марільйонові теж.

Пані Ліза наче й не чула.

— Кет тобі ніколи нічого не давала! Це ж я тобі здобула першу посаду, це ж я примусила Джона забрати тебе до двору, аби не віддалятися. Ти мені обіцяв, що ніколи того не забудеш!

— Я й не забув, сама бачиш. Ми зараз разом, і саме так, як ти завжди мріяла… як ми завжди прагнули. Ти лишень пусти Сансине волосся, і ми…

— Не пущу! Я бачила ваш поцілунок у снігу! Вона така сама, як її мати! Кетлін цілувала тебе у божегаї, але ж вона легковажила, вона тебе ніколи не жадала так, як я! Навіщо ти її кохав більше за мене? Адже я в тебе одна, сама у всьому світі…

— Я знаю, кохана моя. — Він ступив ще крок. — І ось я тут. Лишень візьми мою руку, і все буде гаразд. Ну ж бо. — Він простягнув правицю вперед. — Навіщо сльози, люба дружинонько?

— Сльози, сльози, самі сльози, — відчайдушно схлипувала вона. — Не треба сліз, кажеш… а у Король-Березі казав інше. Це ж ти звелів мені додати сльози у Джонове вино. І я додала! За Роберта, за нас! А потім написала Кетлін, задурила їй голову, що то Ланістери вбили мого пана чоловіка… все, як ти сказав. Ти так розумно вигадав… ти ж був завжди такий кмітливий, чого ж я батькові торочила: мовляв, Петир такий розумничок, злетить ой як високо, неодмінно злетить, і чемний такий, до людей милий, а в мене у череві його дитинка… Навіщо ти цілував її? Навіщо? Ми ж тепер разом, ми разом після стількох років, стільки часу минуло… ну на біса ж тобі здалося її цілувати?!

— Ой, Лізо, Лізо, — зітхнув Петир, — адже ми разом подолали стільки негараздів і буревіїв. Ти б мала мені вже трохи довіряти. Присягаюся тобі: я нікуди від тебе не подінуся, поки ми обидва живі на цьому світі.

— Невже? — спитала вона крізь плач і сльози. — Невже це правда?

— Найщиріша. Тепер відпусти дівчину і подаруй мені поцілунок.

Ліза, схлипуючи, кинулася Мізинцеві у обійми. Поки вони обіймалися, Санса рачки відповзла від Місячних Дверей і ухопилася обіруч за найближчий стовп. У грудях шалено гупало серце, у волосся набився сніг, правий черевик десь зник. «Напевне, випав у двері.» Вона затремтіла і міцніше вхопилася за стовпа.

Мізинець дозволив Лізі ще трохи порюмсати в нього на грудях, потім поклав долоні їй на плечі й легенько поцілував.

— Моя любесенька, дурнесенька, ревнива дружинонька, — захихотів він. — Кажу тобі певно і щиро: я завжди кохав лише одну жінку.

Ліза Арин розпливлася у тремтливій посмішці.

— Лише одну? Петире, ти присягаєшся? Лише одну в усьому світі?

— Так. Лише Кетлін, і нікого іншого.

Він коротко, рвучко, сильно штовхнув її від себе.

Ліза ступила крок назад, запнулася, ноги послизнулися на вогкому мармурі. А потім вона зникла. І навіть не скрикнула. Довго-довго навколо не чулося жодного звуку, крім посвисту вітру.

Марільйон роззявив рота і хрипко видихнув:

— Ви… ви…

За дверми без упину горлали стражники, грюкали тупими кінцями важких списів. Князь Петир Баеліш підсмикнув Сансу на ноги.

— Ви не поранені? — Коли вона затрусила головою, він додав: — Тоді біжіть і впустіть мою сторожу. Мерщій, не гайте часу — мою вельможну дружину щойно убив оцей підлий співець!

Епілог

Перш ніж дістатися вершини, шлях до Старокаменів двічі охоплював пагорб. Навіть за кращих часів ця заросла хащами, кам’яниста стежка ніколи не бувала швидка та зручна, а тут ще й сніг, упалий минулої ночі, додав болота під ноги. «Щоб це у річковому краю — та восени вже сніжило? Як пороблено» — похмуро міркував Мерет. Щоправда, снігу того було… жалюгідна тонка ковдра на одну ніч, яка майже уся розтанула, щойно зійшло сонце. І все ж снігопад здався Меретові поганим передвісником. У дощах, повенях, пожежах та битвах вони вже втратили два врожаї та чималу частину третього. Передчасна зима означала б лютий голод на всіх землях коло трьох річок. Безліч людей потерпатиме у нужді, чимало з них помре. Мерет плекав слабеньку надію хоча б не опинитися серед найнужденніших. «А втім, хтозна. Може, і опинюся… з моїм щастям. Де воно є, те щастя?»

Низом під руїнами замку схили пагорба так поросли деревами та чагарником, що там просто зараз могло сидіти з півсотні розбійників. «Ото заховалися там і на мене витріщаються.» Мерет окинув поглядом усе навколо, та не побачив нічого, крім ялівцю, орличника, чортополоху, куги й кущів ожини поміж сосен та сіро-зелених вартовин. Трохи далі землю вкривали щільно, наче бур’яни, молоді дубки, ясени та кощаві в’язи. Мерет не помітив у гущавині жодного розбійника, та не утішився — недарма ж розбійники уміють ховатися краще за чесний люд.