Слава ЗСУ!

— Ану зійди звідти! — мовив Мерет. — Ти сидиш на королі.

— Старого Трістіфера моєю кощавою дупою не налякаєш. Колись Бияк-за-Правду за тутешніх людей на смерть стояв, а зараз до нього ніхто і не прийде, пісеньки не заспіває.

Розбійник зістрибнув униз. Він був спритний, худорлявий, з вузьким гострим обличчям, але таким широким ротом, що посмішка мало не перетинала йому голову від вуха до вуха. На чоло звисало кілька пасем ріденького брунатного волосся; чолов’яга відкинув їх вільною рукою та промовив:

— То ви мене, ласкавий пане, вже й забули?

— Тобто? — насупився Мерет. — А відки мав пам’ятати?

— Та я ж співав на весіллі вашої дочки. І непогано співав, щоб не збрехати. Отой Баш, за якого вона пішла, був мені родич. Ми усі у Семиструм’ї родичі. Та коли настав час платити обіцяне, він чомусь родичатися роздумався.

Співець знизав плечима.

— А чого це ваш вельможний батечко ніколи не кличе мене до Близнюків? Боїться, що я не досить гучно співаю? Чув я, він полюбляє, щоб лунало хвацько та дзвінко.

— Золото приніс? — запитав ззаду грубіший голос.

Меретові раптом пересохло у горлі. «От кляті розбійники… завжди їх у кущах повно.» Так само було тоді у королівській пущі: ти думав, що запопав п’ятьох, а на тебе наче нізвідки вистрибувало ще десятеро.

Коли Мерет обернувся, то побачив навколо себе строкату і зловісну зграю висохлих старих та зелених юнаків, молодших за Петира Пуздрю, вдягнених у грубе домоткане ганчір’я, виварену шкіру, шматки обладунків, знятих з убитих ворогів. З ними була жінка, огорнута кобеняком із каптуром, чи не втричі більшим за неї. Мерет надто налякався, щоб рахувати, але людей у зграї було з півтора, коли не два, десятки.

— Я тебе питаю! — До нього звертався бородатий здоровань з кривими зеленими зубами та зламаним носом, вищий за Мерета, хоча не такий череватий. Голову йому вкривав шоломець, а широкі рамена — латаний жовтий сіряк. — Де наше золото?

— У саквах. Сто золотих драконів. — Мерет прокашлявся. — Ви їх матимете, коли я упевнюся, що Петир…

Не встиг він доказати, як кремезний одноокий розбійник хутко виступив наперед, спритно обнишпорив сакви, як от тобі раз, і знайшов там гаманця. Мерет рушив був ухопити його за комір, та роздумався. Розбійник розплутав шворку, вийняв монету і спробував її на зуб.

— На смак таке, як треба.

Зважив гаман у руці й додав:

— І на вагу ніби теж.

«Зараз вони заберуть золото, а Петира не віддадуть» — перелякався Мерет, а уголос мовив:

— Я привіз увесь викуп. Усе, що вимагалося!

Долоні його пітніли, і Мерет витер їх об штани.

— Котрий з вас Берік Дондаріон? — запитав він сторожко.

Дондаріон був лицар і вельможа, перш ніж перевернутися на розбійника; може, хоч він зберіг якісь рештки шляхетності.

— Та я ж, хто, — відповів одноокий.

— Брешеш ти, Джаку, як собака! — відповів бородатий здоровань у жовтому сіряку. — Нині моя черга бути князем Беріком.

— То я тепер мушу бути Торосом? — зареготався співець. — На жаль, мосьпане, князя Беріка справи тримають деінде. Часи зараз неспокійні, усюди киплять битви. Але ми вам дамо ради не гірше за нього, майте певність.

Чомусь замість певності Мерет відчув безліч страхітливих сумнівів. На додачу в голові страшенно гупало. Ще трохи — і він зарюмсає.

— Ви маєте ваше золото, — вимовив він. — Віддайте мені небожа, і я відси зникну.

Петир був йому радше нерідний онук, ніж небіж. Та пояснювати Мерет не мав ані часу, ані охоти.

— Він у божегаї, — мовив жовтий сіряк. — Ходімо. А ти, Зарубе, тримай панського коня.

Мерет неохоче віддав повід… але хіба мав інший вибір?

— Міха дозвольте узяти, — почув він власні, вимовлені несамохіть слова. — Вина випити, аби не…

— Ми таким не наливаємо! — обірвав його жовтий сіряк. — Сюди. Ходи за мною.

Під п’ятами хрумтіло листя; кожен крок устромляв гостру шпичку просто Меретові у скроню. Йшли вони мовчки, під дмухання вітру. Коли Мерет незграбно перебрався через укриті мохом руїни, що лишилися від головного кам’янця замку, йому в очі вдарили останні промені сонця на заході. За кам’янцем лежав замковий божегай.

На дубовій гілляці у міцно затягнутому на довгій тонкій шиї зашморгу висів Петир Пуздря. Очі його викотилися зі зчорнілого обличчя, мовби витріщаючись на Мерета з докором. «Спізнилися ви» — проказували очі до нього. Але ж він не спізнився. «Не спізнився я!» Він приїхав точно у сказаний йому час.

— Ви його вбили! — кавкнув Мерет.

— На розум гострий, мов валірійський клинок, — зауважив одноокий. — Аж страшно!