Слава ЗСУ!

«Принц.» Людський голос раптом виник у нього в голові, але відрази не викликав. «Принц зеленого світу, князь вовчої пущі.» Він був дужий, швидкий, хижий та лютий, і усе, що жило у доброму зеленому світі, мусило його боятися.

Далеко нижче, коло самого підніжжя лісу, крізь дерева позначився якийсь рух. Щось сіре з’явилося на мить і зникло знову, але цього вистачило, щоб нашорошити йому вуха. Далеко внизу коло стрімкого зеленого потічка хутко пробігла ще одна істота. «Вовки» — зрозумів він. Його малі родичі женуться за здобиччю. Принц бачив їх дедалі більше — тіней на спритних сірих лапах. «Зграя.»

Він колись сам теж мав зграю. Їх у зграї було п’ятеро, а шостий був інакший і тримався осторонь. Десь усередині лунали звуки, якими люди позначили їх, щоб не плутати. Але він знав і пам’ятав своїх братів і сестер не за тими звуками, а за їхніми запахами. Майже однаковими запахами однієї зграї, одного поносу. Та водночас і різними теж.

Принц відчував, що його сердитий брат з палаючими зеленими очима десь поблизу, хоча й не бачив його вже багато полювань. Утім, із кожним заходом сонця брат опинявся усе далі й далі, а крім нього, більше нікого не лишилося. Інші розсіялися широким світом, наче листя під шаленим вітром. Іноді він відчував їх так, наче вони й досі були поруч, лише сховалися з очей за каменем або купкою дерев. Не міг унюхати, не міг почути виття уночі, але спиною відчував присутність усіх… крім однієї сестри, яку вони втратили. Коли він її згадував, то з суму опускав хвоста. «Нас тепер четверо, а не п’ятеро. Четверо і ще один — білий без голосу.»

Ці ліси належали їм — снігові схили, кам’янисті пагорби, великі зелені сосни та золотолисті дуби, швидкі струмки, блакитні озера, помережані пальцями білої памороззі. Але сестра його залишила пущу заради печер посеред людського каміння, де владарювали інші мисливці. А з тих печер важко було знайти стежку назад. Вовчий принц про це пам’ятав.

І раптом вітер змінився.

«Олень, страх і кров.» Пахощі здобичі збудили у ньому голод. Принц знову нюхнув повітря, обернувся і ринув гребенем хребта, розтуливши щелепи. Дальній бік хребта був крутіший, ніж той, яким він збіг нагору, але принц упевнено долав міцними лапами камені, корені й гниле листя — додолу схилом, крізь дерева, довгими стрибками понад землею. Пахощі вели його уперед, змушуючи прискорювати крок.

Олениха вже впала і вмирала, коли він досяг її, оточеної кільцем з восьми своїх малих сірих родичів. Ватажки зграї вже почали харчуватися — спершу самець, а потім його самиця — по черзі видираючи шматки плоті зі скривавленого черева здобичі. Усі інші терпляче чекали — за винятком «хвоста» зграї, що сторожко бігав колом за кілька кроків від інших, підібгавши власного хвоста під себе. Він їстиме останнім — те, що йому лишать брати.

Принц наближався з-під вітру, тому вони його не унюхали, доки він не скочив на повалену колоду за шість кроків від оленихи. «Хвіст» помітив принца першим, жалібно заскиглив і сахнувся геть. Його брати по зграї обернулися на звук і з гиркотом вишкірили зуби — усі, крім самця-ватажка та його самиці.

Лютововк відповів на їхнє гиркотіння довгим низьким застережливим гарчанням і показав власні зуби. На його боці проти родичів був і зріст, і вага: удвічі більші за кощавого «хвоста», у півтора рази — від двох ватажків. Він стрибнув просто у гущу зграї, і троє миттю втекли, розчинилися у кущах. Але один кинувся у бійку, клацаючи зубами. Принц сміливо зустрів напад, ухопив ногу вовка зубами і відкинув його убік. Той завищав і зашкутильгав геть.

І ось перед ним лишився тільки ватажок — великий сірий самець із писком, щойно скривавленим у м’якому череві здобичі. На писку виднілася й біла сивина — вовк був старий. Але коли він розтулив щелепи, з-поміж зубів потекла червона слина.

«Він не знає страху» — подумав принц, — «так само, як я». Бій обіцяв бути добрим. Вони кинулися один на одного.

Билися вовки довго: качалися корінням, камінням, впалим листям, розкиданими оленячими нутрощами, шматували один одного зубами та кігтями, розчіплялися, кружляли навколо, кидалися у бійку знову. Принц був більший та сильніший, але родич мав свою зграю. Самиця нишпорила поблизу, нюхала й бурчала; коли ж її самець відстрибував скривавлений, то підсовувалася сама, обороняючи його. Час від часу в бійку втручалися інші вовки: намагалися вкусити ногу або вухо, коли принц дивився у інший бік. Один розсердив його так, що принц крутнувся вихором чорної люті й вирвав нападникові горлянку; решта зграї більше до нього не потикалася.

Нарешті, коли крізь зелене й золоте гілля вже просякало останнє червоне світло дня, старий вовк ліг утомлено у грязюку і перекотився на спину, показуючи горло та живіт. То був знак покори.