Слава ЗСУ!

Принц понюхав його і вилизав кров з хутра та пораненої плоті. Коли старий вовк тихенько заскиглив, лютововк відвернувся геть. Він був дуже голодний, і на нього чекала тепер уже його здобич.

— Ходор.

Від раптового звуку він спинився і загарчав. Вовки роздивлялися його зелено-жовтими очима, яскравими у останньому західному сонці. Ніхто з них нічого не чув. То був дивний вітер, який шумів тільки у його вухах. Принц занурив щелепи у живіт оленя і вирвав шмат м’яса.

— Ходор-ходор.

«Ні» — подумав він. — «Ні, не хочу.» То була думка хлопчика, вже не лютововка. Ліс темнів навколо, аж поки не лишив самі бляклі тіні дерев і блиск очей родичів. Крізь ті очі, позаду них він роздивився вишкір на великому обличчі, кам’яне склепіння зі стінами, поплямованими салітрою. Теплий насичений смак крові танув на язику. «Ні, не треба, я ж хочу їсти, я хочу, я хочу…»

— Ходор-ходор-ходор-ходор-ходор, — наспівував собі Ходор, трусячи його легенько за плечі — вперед-назад, вперед-назад. Він намагався бути ласкавим, як завше, але ж мав сажінь зросту і стільки сили, що й сам її не розумів. Бранові зуби аж застукотіли від струсу.

— Ні! — заволав Бран сердито. — Облиш мене, Ходоре! Я вже тут, я тут!

Ходор припинив трусити, дивлячись зачудовано.

— Ходор?

Ліс із вовками зовсім пропав з очей. Бран повернувся у вогкий підвал стародавньої сторожової вежі, занедбаної, мабуть, із тисячу років. Та її вже й вежею ніхто б не назвав. Навіть обвалене і розкидане каміння так заросло мохом і плющем, що помітити його можна було, тільки стоячи зверху. «Розваль-Вежею» нарік це місце Бран, але Мейра таки примудрилася відшукати шлях до підвалу.

— Тебе не було надто довго.

Йоджен Троск мав тринадцять років від народження, а відтак був на якихось чотири роки старший від Брана і не надто вищий, хіба що на вершок чи два. Зате він умів розмовляти поважно і вагомо, від чого здавався старшим та мудрішим, ніж насправді. Стара Мамка у Зимосічі за це кликала його «дідусиком».

Бран скривився на нього.

— Я хотів їсти.

— Мейра скоро повернеться і принесе вечерю.

— Мені вже остогидли ті жаби!

Мейра була жабоїдкою з Перешийку, і Бран не мав би тримати на неї зла за те, що вона ловить так багато жаб. Але все ж таки…

— Я хотів з’їсти оленя.

На мить він пригадав його смак — смак крові та сирого солодкого м’яса. Рот наповнився слиною. «Я бився за нього у двобої. І переміг. Так, я переміг!»

— Ти лишив позначки на деревах?

Бран зашарівся. Йоджен завжди загадував йому щось робити на той час, коли він розплющував третє око і опинявся у Літовій шкурі: подерти пазурами кору дерева, упіймати зайця і, не з’ївши, принести у зубах, викласти кілька каменів у рядок. «Усілякі дурниці.»

— Я забув! — зізнався він.

То була правда: він справді хотів і намірявся зробити те, що просив Йоджен, але щойно ставав вовком, як воно припиняло бодай щось важити. Адже стільки треба було побачити, понюхати… цілий зелений світ чекав на свого мисливця. А як же ж він бігав! Нічого кращого за вільний біг лісом не було в світі — хіба що гонитва за здобиччю.

— Я ж був принцем, Йоджене, — мовив він старшому хлопцеві. — Принцем, князем лісу!

— Ти й справді принц, — м’яко нагадав йому Йоджен. — Ти пам’ятаєш, хіба ні? Скажи мені, хто ти такий.

— Ти сам знаєш! — Йоджен був Бранів друг і вчитель, але час від часу Бранові кортіло його вдарити.

— Я хочу, щоб ти сам проказав потрібні слова. Скажи мені, хто ти є.

— Бран, — похмуро буркнув він. «Бран Розбитий. Бран Поламаний.» — Брандон Старк. — «Хлопчик-каліка». — Принц на Зимосічі.

На Зимосічі спаленій та зруйнованій, люд якої або вирізано, або розігнано. Скляні сади розтрощені, гаряча вода витікає з тріщин у стінах і парує під сонцем. «Як ти можеш бути принцом у домі, якого, може, й не побачиш ніколи?»

— А хто такий Літо? — заохочував Йоджен далі.

— Мій лютововк. — Він посміхнувся. — Принц зеленого лісу.

— Хлопчик Бран і вовчик Літо. Вас двоє, виходить так?

— Двоє, — зітхнув він, — і один.

Він ненавидів, коли Йоджен ставив такі тупі запитання. «У Зимосічі він хотів, щоб я дивився вовчі сни, а щойно я навчився, кличе мене назад.»

— Ти пам’ятай про це, Бране. Понад усе — пам’ятай себе, бо інакше вовк тебе поглине. Коли ви поєднуєтеся, то бігати, полювати і вити у Літовій шкурі — цього не досить для вас обох.

«Мені досить» — подумав Бран. Йому подобалося у Літовій шкурі більше, ніж у своїй власній. — «Який зиск бути перевертнем, коли не можна перевернутися на того, хто тобі до серця понад усе?»