Слава ЗСУ!

— Грубо змелений і не найвищого ґатунку, ось що каже мій ніс. У супровідних паперах написано: сорок три глеки. Куди поділася решта, цікаво мені знати? Чи не гадають вони там у Пентосі, що я не вмію рахувати?

Коли він побачив Давоса, то раптово спинився.

— Що це защипало мені очі: перець чи цибуля? Невже переді мною стоїть пан цибульний лицар?! Та ні, не може бути — мій любий друг Давос загинув на вогняній річці. Так казали усі. Навіщо ти прийшов лякати мене, привиде?

— Я не привид, Саладоре.

— Хіба ні? Мій цибульний лицар ніколи не був такий худий та блідий, як ти.

Саладор Саан поспіхом пропхався між глеків прянощів та сувоїв краму, що переповнювали черево купця, схопив Давоса у міцні обійми, розцілував у обидві щоки та чоло.

— Ти й досі теплий, лицарю мій, і серце в тебе стукотить-стугонить. Невже правда? Море ковтнуло тебе, а потім виплюнуло назад.

Давос миттю згадав про Пістрявчика, недоумкуватого блазня принцеси Ширени. Того теж забрало море, а викинуло назад геть божевільним. «А чи не збожеволів я сам?» Він кахикнув у рукавицю і сказав:

— Я проплив під ланцюгом і викинувся на берег одного зі списів морського царя. Я б там і помер, але на мене натрапив «Танок Шаяли».

Саладор Саан обійняв рукою плечі свого капітана.

— Молодець, Хоране! Матимеш від мене добру нагороду — моє слово міцне. А ти, Мейцо Магре, будь мені добрим євнухом і відведи мого друга Давоса до бесіди господаря корабля. Налий йому гарячого вина з гвоздикою — щось не до вподоби мені звук його кашлю. Зеленого лимона туди теж вичав. А ще принеси білого сиру і миску отих потрісканих зелених оливок, які ми рахували раніше. Я до тебе, Давосе, скоро прийду, щойно скінчу розмову з нашим добрим капітаном. Ти мені пробачиш, я знаю. І оливки усі не їж, бо сердитимуся!

Давос дозволив старшому з двох євнухів супроводити його до великої, розкішно опорядженої бесіди коло стерна корабля. У глибоких килимах потопали ноги, шибки вікон зроблені були зі свинцевого скла, кожне з великих шкіряних крісел залюбки б умістило три Давоси. Скоро прибули оливки і сир, а з ними — келих гарячого червоного вина. Давос узяв його обіруч і сьорбнув із вдячністю. Тепло потекло грудьми і трохи вгамувало його неспокій.

Незабаром з’явився і Саладор Саан.

— Вибачай, друже, за негідне вино. Ці пентосці ладні пити власну сечу, аби мала такий-сякий колір.

— Грудям легше, — відповів Давос. — Гаряче вино краще за припарки, казала мені мати.

— Припарки тобі теж не завадять, я так гадаю. Просидів на списі стільки часу, ой-ой-ой. Як тобі сидиться у цьому пишному кріслі, га? Величенькі в нього сідниці, еге ж?

— В кого? — спитав Давос між ковтками гарячого вина.

— В Іліріо Мопатіса. Такий собі кит з вусами, ось хто він такий. Ці крісла зробили за його міркою, хоча він рідко потикається кудись із Пентосу, щоб у них сідати. А я собі гадаю, що товстунам завжди має сидітися зручно, бо вони носять власні подушки просто на собі.

— Де це ти здобув собі пентоський корабель? — спитав Давос. — Невже ти, ласкавий пане, знову зробився піратом?

Він допив вино і відставив кухля.

— Ти злісно намовляєш на мене, друже. Хто потерпає від піратів гірше за Саладора Саана? Я беру собі тільки те, що мені належить. А належать мені великі борги золотом. Але ж я людина розумна і поміркована, тому радо беру замість золота гарну хрустку грамоту за підписом і печаткою князя Алестера Флорента, Правиці Короля. Мене зробили князем Чорноводої затоки, і жодне суденце тепер не може долати мої ясні княжі води без мого ясного княжого дозволу, таки-так. Оці розбійники намагаються прокрастися повз мене уночі, щоб уникнути законного мита і чиншу. Хто ж вони тоді такі, як не найпідліші перемитники? Я маю всі права ловити їх і вчиняти над ними свою владу.

Старий пірат зареготав.

— Щоправда, я нікому пальців не ріжу. Навіщо мені шматки чиїхось пальців? Я беру кораблі, беру їхній крам, кілька викупів, нічого нерозумного.

Він окинув Давоса пильним поглядом.

— Ти нездоровий, друже мій. Кашляєш… і худий такий зробився, що я аж бачу кістки крізь шкіру. А мішечка твого з кістками пальців якраз і не бачу.

За старою звичкою Давос мимоволі сягнув по шкіряний мішечок, який більше не висів на його шиї.

— Загубився у річці.

«Разом із моїм щастям.»

— На річці було дуже страшно, — похмуро погодився Саладор Саан. — Я бачив із затоки і аж увесь тремтів.

Давос кахикнув, сплюнув і знову кахикнув.

— А я бачив, як палає «Чорна Бета», і «Лють» теж, — спромігся він вичавити з себе хрипкі слова. — Невже жоден з наших кораблів не уникнув вогню?