Слава ЗСУ!

— Замок наш, пане, а з ним і місто, — мовив до нього Роланд Кракегол.

То була не вся правда: вірні Таргарієнам люди ще гинули на зміїстих сходах і у зброярні, Грегор Клеган та Аморі Лорх лізли приступом на мури Маегорового Острогу, а Нед Старк саме заводив своїх північан до Королівської Брами. Але Кракегол того знати не міг. Він майже і не здивувався, коли побачив Аериса мертвим — адже сином князя Тайвина Ланістера Хайме став на багато років раніше, ніж воїном Королегвардії.

— Скажіть усім, що Навіжений Король мертвий, — наказав Хайме. — Пожалійте усіх, хто кидає зброю, і тримайте їх під вартою.

— Чи не проголосити нам заразом і нового короля? — спитав Кракегол.

Хайме правильно зрозумів те, чого він не доказав: чи вашого батька, чи Роберта Баратеона… а чи може, самі бажаєте стати новим драконовладцем? Хайме подумав про юного Візериса, що втік на Дракон-Камінь, про Раегарове немовля Аегона десь на материних руках у Маегоровому Острозі. «Новий король Таргарієн, а мій батько — при ньому Правиця. Ото завиють вовки, ото захлинеться люттю штормовий князь.» Якусь мить він відчував спокусу, але тоді глянув на тіло на підлозі, на калюжу крові під ним, і подумав: «Обоє мають у собі його кров».

— Та проголошуйте, кого хочете, хоч дідька з сьомого пекла, — відповів він Кракеголові.

А тоді видерся сходами до Залізного Престолу, всівся на ньому з мечем на колінах і став чекати, хто перший з’явиться по корону. Так вийшло, що першим з’явився Едард Старк.

«Ти теж не мав права судити мене, Старку.»

Уві сні до нього прийшли мертві, огорнуті вихористим зеленим полум’ям. Хайме танцював навколо них із золотим мечем, але за кожного ним зваленого поставали двоє нових.

Брієнна розбудила його копняком по ребрах. Світ був іще чорний, починався дощ. Вони поснідали вівсяними коржами та солоною рибою, з’їли трохи знайденої паном Клеосом ожини і зустріли світанок вже в сідлах.

Тиріон II

Заходячи у двері, євнух мугикав до себе якусь недоладну пісеньку. Навколо нього вітерцем віяли шовкові шати бросквинових барв і лимонні пахощі. Побачивши Тиріона коло комина, він зупинився і застиг на місці.

— Мосьпане Тиріоне! — кавкнув він і стурбовано захихотів.

— Це ж треба, ви мене пам’ятаєте! А я вже непокоївся.

— Надзвичайне щастя — бачити вас сильним та здоровим, — усміхнувся Варис своєю найслизькішою посмішкою. — Хоча, зізнаюся, найменше я чекав побачити вас у моїх власних убогих помешканнях.

— А таки й справді убогих. Ви мене здивували.

Тиріон дочекався, коли Вариса викличе батько, щоб потай відвідати його покої. Несподівано вони виявилися вельми бідними та тісними: три малі кімнатки без вікон попід північним муром.

— З нудьги я почав шукати тут велетенські діжки соковитих таємниць. Та хоч би одного папірця надибав.

Тиріон також пошукав таємних проходів, бо був певний Павукової здатності з’являтися і зникати непоміченим. Але й тут зазнав поразки.

— А у вашому глеку я знайшов… о ласка божа… воду! — вів далі Тиріон. — Опочивальня тут не більша за домовину, а ліжко у ній… воно справді зроблене з каменю, чи тільки на дотик здається кам’яним?

Варис зачинив двері й заклав їх засувом.

— Мені дошкуляє біль у спині, ласкавий пане. Я краще сплю на твердому.

— А я чомусь гадав, ви маєте шану до м’якої перини.

— Я маю хист дивувати людей. Чи не сердиті ви на мене, часом, за те, що я покинув вас після битви?

— Я вже почав думати про вас як про одного зі своїх родичів. Бо ви вчинили точнісінько як вони.

— Я вчинив так не з неповаги до вас, мій ласкавий пане. Адже нутрощі в мене слабкі, а ваш рубець — таке жахливе видовисько. — Варис перебільшено здригнувся. — Вашого носа мені шкода аж до сліз…

Тиріон роздратовано почухав рубця.

— Можу замовити нового — золотого. Ще й схожого на ваш — щоб винюхував усі таємниці. Чи може, попрохати золотих справ майстра приставити мені такого, як батьків? — Він криво посміхнувся. — Мій вельможний батечко пораються на державі так невтомно, що я ледве знаходжу нагоду їх бачити. А скажіть-но мені: чи правда, що великого маестра Пицеля поновлюють на посаді в малій раді?

— Чистісінька, ласкавий пане.

— Чи маю я дякувати за це моїй милій сестрі?

Пицель завжди був посіпакою Тиріонової сестри Серсеї. Тиріон відібрав у нього уряд, бороду і гідність, а потім кинув до кам’яного мішка.

— О ні, мосьпане, зовсім ні. Дякуйте архімаестрам Старограду — то вони наполягли на поновленні Пицеля. Бо ж тільки Конклав може призначити або звільнити великого маестра Семицарства з посади.