Слава ЗСУ!

Утерид Возняк стукнув берлом свого уряду по підлозі, поки пан Десмонд виводив Кетлін наперед. «Якщо Робб дивитиметься на мене так само, як Едмур, то я не знаю, що й казати.» Але раптом їй здалося, що у очах сина вона бачить не гнів, а щось інше… чи не осторогу, часом? Та ну, якесь безглуздя. Чого йому тут стерегтися? Адже він — Молодий Вовк, король на Тризубі та Півночі.

Першим її привітав дядько. Незмінна чорна риба посеред зграї свого дому, пан Брінден Чорноструг не переймався, хто що про нього подумає. Він зіскочив з помосту і притяг Кетлін до себе у обійми. Коли пан Брінден мовив: «Яке щастя бачити тебе удома, Китичко», вона ледве стримала сльози.

— І вас, дядечку, — прошепотіла Кетлін у відповідь.

— Пані матінко.

Кетлін поглянула вгору — на свого високого і величного сина-короля.

— Я молилася за безпечне повернення вашої милості. Були чутки, що вас поранено.

— Мені в плече влучила стріла у приступі замку Прискалок, — відповів він. — Проте зцілюється рана добре. Про мене чудово дбали.

— Дяка богам за ласку. — Кетлін глибоко вдихнула. «Кажи вже. Усе одно нікуди не дінешся.» — Ви, напевне, скоро почуєте розповідь про те, що я зробила. Чи казали вам, заради чого я так вчинила?

— Заради дівчат.

— Я мала п’ятеро дітей. Тепер я маю трьох.

— О так, мосьпані. — Повз Великоджона проштовхався князь Рікард Карстарк, схожий на похмурого привида у чорній кольчузі, з довгою кошлатою сивою бородою. Вузьке його обличчя загострилося і пашіло холодом. — А я тепер маю одного сина, хоча мав трьох. І саме ви вкрали в мене відплату за двох загиблих!

Кетлін зустріла його погляд прямо й незворушно.

— Князю Рікарде, смерть Крулеріза не купила б життя вашим дітям. Але його життя може купити життя моїм.

Та князя було нелегко вгамувати.

— Хайме Ланістер пошив вас у дурні. Ви купили лантух порожніх слів, та й годі. Мої Торген та Едард заслуговували на більше. А ви плюнули на їхні могили!

— Облиш, Карстарку! — загуркотів Великоджон, схрестивши велетенські руки на дебелих грудях. — Ну вчинила дурість розпачлива матір. Жінки — така порода, що з ними вдієш.

— Кажеш, вчинила дурість? — крутнувся князь Карстарк до князя Умбера. — А я кажу — вчинила зраду!

— Ану годі вам! — На мить Робб став схожий голосом не на свого батька, а на дядька Брандона. — Ніхто не сміє у моїй присутності кликати зрадницею пані княгиню зимосіцьку, князю Рікарде!

Коли він обернувся до Кетлін, голос його пом’якшав.

— Якби ж моя воля та бажання могли повернути Крулеріза в кайданах до підземелля… Ви звільнили його без мого дозволу, без мого відома… та ви вчинили так із любові. З любові до Ар’ї та Санси, з розпуки за Браном та Ріконом. Любов не завжди дає мудру пораду — віднедавна мені це знайомо. Навпаки, іноді вона штовхає до великого божевілля, але… ми все одно йдемо туди, куди кличе нас серце. Хіба не так, матінко?

«Дивовижа, одначе. Щось тут не те.»

— Може, й справді серце покликало мене вчинити божевільно. Накажіть, і я радо відшкодую князеві Карстарку та вашій милості все, що в моїй силі.

Та обличчя князя Рікарда лишилося невблаганним.

— А чи в вашій силі відшкодувати Торгена і Едарда з холодних могил, куди їх поклав Крулеріз?

Він розштовхав плечима Великоджона та Маегу Мормонт і вийшов з трапезної. Робб не ворухнув навіть пальцем, щоб його затримати.

— Пробачте йому, пані матінко.

— Якщо ваша милість пробачать мені.

— Вже пробачив. Я розумію, як це — любити так сильно, щоб не думати ні про що інше.

Кетлін схилила голову.

— Дякую вашій королівській милості.

«Принаймні цього сина я не втратила.»

— Ми мусимо побалакати, — вів далі Робб. — З вами та дядьками. Про цю справу… та про інші теж. Пане управителю, оголосіть кінець прийому.

Утерид Возняк вдарив берлом по підлозі й загукав, щоб усі розходилися. Річкове та північне панство рушило до дверей. І лише тоді Кетлін зрозуміла, що саме у палаті негаразд. «Вовк. Тут немає вовка. Де Сірий Вітер?» Вона знала, що лютововк повернувся разом із Роббом, вона чула собак, але у палаті його не було — при боці сина, де він мав бути завжди. Утім, не встигла вона спитати Робба, як її оточили колом доброзичливці. Пані Мормонт стиснула їй руку і проказала:

— Вірте, мосьпані… якби Серсея Ланістер тримала двох моїх донечок у полоні, я б учинила так само.

Великоджон, який не надто тримався бундючних двірських звичаїв, просто схопив її за плечі велетенськими волохатими руками і трохи не підкинув над підлогою.

— Колись ваше вовченя добряче подерло Крулерізові хвоста. А вдруге й геть відірве — будьте певні!