Слава ЗСУ!

Керетяни і пелетяни вже якийсь час не співали, тепер вони зайнялися споряджанням арбалетів. Таулер і Бата, які очолювали кавалькаду, мали їх напоготові. Рейневан наслідував їхній приклад.

На п’ятий день подорожі, в суботу, вони натрапили на село, попіл у якому ще димівся, а від згарища все ще пашіло жаром. Мало того, можна було помітити кільканадцять трупів на різних стадіях обвугленості. А Маврицій Рвачка вистежив і витягнув із землянки неподалік двох живих - діда і малолітню дівчинку.

Дівчинка мала світлу косичку і сіру суконку, цілу у пропалених іскрами дірках. Дід мав захованому в білій бороді роті два зуби: один угорі, другий унизу.

- Напали, - нерозбірливо пояснив він, коли його спитали, що тут сталося.

- Хто?

- Уни.

Розпитування, що це за “уни”, не виявилося безрезультним. Недорікуватий старець не міг охарактеризувати та назвати “уних” інакше, ніж “нечестивці”, “недобрі люди”, “песиголовці” або “покарай їх Памбу”. Раз чи два дід ужив слово “мартагузи”, якого Рейневан ніколи не зустрічав і не знав, що воно означає.

- Це з угорської, - Шарлей наморщив лоба, в його голосі прозвучало здивування. - Мартагузами називають людоловів, викрадачів і торговців людьми. Дідуган, певно, хотів цим сказати, що мешканців села викрали. Взяли в рабство.

- Хто міг це зробити? - видихнув Рейневан. - Папісти? Я думав, що ці землю контролюємо ми.

Шарлей злегка обурився на “ми”. А Беренгар Таулер усміхнувся.

- Мета нашої подорожі, замок Троски, - спокійно пояснив він, - лише за дві милі звідси. А пана де Бергова недарма називають “Гуситовбивцею”. Близько звідси також Кость, Грубий Рогожець, Скала, Фридштейн - усе це бастіони панів з католицького ландфриду. Родові помістя лицарів, вірних королю Сигізмунду.

- Ти знаєш і ці місця, і тих лицарів, - ствердив Рейневан, дивлячись, як дід і дівчинка з косичкою жадібно проковтують кусні подарованого їм Самсоном хліба. - Непогано знаєш. Чи не час відкрити, звідки ти це знаєш?

- Може, й час, - погодився Таулер. - Як воно є: моя сім’я вже багато років є манами Бергових [22]. Разом з ними ми прийшли до Чехії з Тюрінгії, коли рід Бергових підтримав пана з Ліпи у бунті проти короля Генріха Каринзького. Старшому лицареві Отто де Бергову, пану на Біліні, служив ще мій батько. Я служив Отто Молодшому на Тросках. Якийсь час. Уже не служу. Але це особиста справа.

- Особиста, кажеш?

- Так, кажу.

- То просимо, - холодно сказав Шарлей, - у голову колони, брате Беренгаре. На вістря. На місце, відповідне для знавця цих місць та їх мешканців.

* * *

Наступного дня була неділя. Маючи голови зайняті іншими справами, самі вони про це ніколи б і не подумали. Навіть далекий звук дзвонів, які десь там калатали, не викликав асоціацій і ні про що не нагадав - ні Рейневанові, ні Самсонові, ні Таулерові та Баті, про Шарлея вже й не згадуючи, бо Шарлей чхав як на святі дні, так і на третю заповідь. Інша річ, як з’ясувалося, - керетяни і пелетяни, тобто Маврицій Рвачка et consortes. Ці, видивившись на роздоріжжі хреста, під’їхали, поспішувалися, повклякали навколо всім десятком, кружком, і стали молитися. Дуже ревно і дуже голосно.