Слава ЗСУ!

“Попри те, я мушу йти, - подумав він. - Одяг за ніч не висох, явно хмариться, стає холодно. Якщо я буду тут сидіти, то засну і замерзну. Хода мене зігріє. Якщо навіть не на Самсона і Шарлея, я все ж напевне натраплю на когось іншого, якусь добру душу, розпитаю. Потраплю на просіку або дорогу, вийду на тракт, замок Троски розташований поблизу людного гостинця, який веде з Праги до Житави через Їчин і Турнов. А на південь від Троски є другий гостинець, бічна дорога, що веде до Житави через Мімонь і Яблонне. Цей другий гостинець я знаю, я їхав тудою з Міхаловіц, це там Єлінек продав мене мартагузам Гурковця. Єлінек... Хай-но я до тебе доберуся, мерзотнику...

Рупілій казав, що вихід з підземелля розташований на північний схід від замку Троски. Поблизу села Ктови або якось так. Після виходу з печер ми мали йти за течією струмка. Струмок є. Але от чи той, що треба?”

Потік, намокши в якому він мало не помер уночі від переохолодження, був дуже заплутаний, зникав у звивистому яру. Куди він тік, тільки Богу було відомо. “Попри те, - вирішив він, - це єдиний розумний шлях. Потік неодмінно кудись впадає. Навіть при цілковитій втраті орієнтації, йдучи берегом потоку, я не буду ходити колами. Над потоками розташовані села, біля потоків закладають свої житла вуглярі, смолярі і лісоруби”.

Останні аргументи про переваги потоків він додумував уже на ходу.

* * *

Рейневан ішов дуже швидко, так швидко, як тільки дозволяла дика місцевість. Він втомився і задихався, але зігрівся так, що мокрий одяг аж парував на ньому, швидко сохнув, не холодив уже так дошкульно. Однак хоча він і подолав досить значну відстань, жодних слідів над потоком не виявив, якщо не рахувати витоптаних сарнами стежин і витовчених дикими кабанами заглиблень у багні.

Захмарилося, як він і передбачав, навіть почав сипати дрібнесенький сніжок.

Ліс раптом явно порідів, з-за яворів, які росли на краю галявини, Рейневан побачив силуети дерев’яних будівель. Його серце закалатало сильніше, він додав ходи, на поляну майже вибіг.

Будівлі виявилися покритими корою куренями, зрештою, переважно понищеними. Нічого було навіть зазирати досередини. Усі сліди людей заросли травою і бур’яном. Стружки і тирса, які цілими купами лежали навколо, почорніли і вже навіть не пахли живицею. Увіткнута в пеньок, певно, забута сокира почервоніла від іржі. Лісоруби - а саме їм, поза сумнівом, належали курені - покинули цю галявину, видно, ще декілька років тому.

- Є тут хтось? - волів пересвідчитися Рейневан. - Гей! Ге-е-е-е-ей!

За його спиною щось зашелестіло. Він швидко обернувся - і, попри те, лише мигцем устиг помітити, як щось зникає за рогом куреня. Це “щось” було мале. Як дитина.

- Гей! - він кинувся у той бік. - Стій! Почекай! Не бійся!

Мала істота не була дитиною. Діти не бувають кошлатими і не мають собачих голів. Ані лап, які сягають землі. Не тікають дивним чином підстрибуючи, хитаючись на кривих і коротких ногах і голосно при цьому поскрипуючи. Рейневан кинувся навздогін. До пролому в стіні лісу, що свідчив про просіку. І дорогу. Коли він вискочив на дорогу, кошлате створіння зупинилося. Обернулося. Вилупило очі. І вишкірило собачі зуби.

- Не бійся, - захекано сказав Рейневан. - Я нічого тобі...