Слава ЗСУ!

Створіння - лісовий кобольд, вальдшрат - перебило його гучним скрипінням, у якому прозвучала якась дивна насмішка. Йому відповів хор таких самих поскрипувань. Вони долинали зусібіч. Перш ніж до Рейневана дійшло, у що він вляпався, на нього накинулося десь із двадцятеро.

Він копнув одного, кулаком повалив іншого, а потім сам опинився на землі. Кобольди обсіли його, як воші. Рейневан кричав, копав, хвицав, гамселив не дивлячись, навіть кусав - без результату. Як тільки він скидав із себе одного, на місце, що звільнялося, вилазили наступні два. Ситуація почала виглядати небезпечною. Раптом один кобольд вчепився пазурами в його волосся і вуха, а другий всівся на обличчі, затуливши Рейневанові ніс і рот волохатим задком. Рейневан почав задихатися, його охопила паніка. Він відчув, як на його стегнах і литках стискаються зуби. Він незграбно хвицнувся, кобольди висіли в нього на ногах, не давали себе скинути. Рейневан висмикнув голову з-під кошлатого заду, який його придавив, і заревів. Дико і нелюдськи.

І - як у казці - допомога прибула. Просіка раптом наповнилася криком, іржанням і тупотом підкованих копит. Кобольда, який сидів на ньому, ніби змело, зникнув і тягар з ніг. Рейневан побачив над собою кінське черево й залізний сабатон у стремені, зловив оком зблиск меча, побачив, як із розрубаної собачої голови бризкає кров. Неподалік смикався і звивався і другий вальдшрат, пришпилений до землі рогатиною. Навколо тупотіли копита, прискав мокрий пісок. Хтось лаявся, ще хтось сміявся, реготав. Ніби було з чого.

- Вставай, - почув він згори. - Ми прогнали чортиків.

Він встав. Його оточували озброєні люди на конях. Між ними витирав кров з клинка меча лицар в обладунках, той самий, який наказав йому встати. Рейневан бачив затінене піднятим гундсгугелем вусате обличчя. Дивно знайоме.

- Ти цілий? Тобі нічого не відгризли?

Збройні зареготали, коли він мимоволі провів руками по порваних іклами штанах. Лицар зняв шолом. Рейневан упізнав його відразу.

- Усе-таки варто було, - сказав, спираючись кулаком на луку сідла, Янко Шафф, пан на замку Хойнік. - Усе-таки варто було покрутитися в цих місцях пару днів. Я відчував, що ти зумієш чкурнути з Троск. Рейневане фон Беляу.

* * *

Вони зробили привал неподалік просіки, під групою великих дубів. Кілька збройних рушили в радше позбавлену перспектив погоню за кобольдами. Решта якийсь час оглядали трупи, дивувалися з них, обговорювали. Нарешті чотири тіла вбитих вальдшратів було підвішено за ноги на гілляках, а армігери й пахолки взялися знімати з них шкури, які мали стати доказами перемоги і трофеями. Рейневан похмуро спостерігав за ними. Він не був впевнений, чи часом і його зараз не почнуть білувати. Удавано доброзичливе і водночас злосливо хитре обличчя Янка Шаффа нічого доброго не віщувало. Рейневан не давав себе обдурити штучною щирістю.

- Твоє щастя, - говорив пан на Хойніку, - що ти репетував і що ми почули. А то було б тобі непереливки. Ми цих волоханів знаємо, чимало їх сидить по карконоських комишах. Узимку голод заганяє їх ближче до людських осель. Нападають купою, живцем жеруть, до кісток об’їдають. Одні кажуть, що їх народжують тутешні гуральські баби, котрі з собаками паруються, тьху, гидота. Інші балакають, що це simiae163, заморська худоба, яку колись розводили тамплієри. Ще інші вважають, що це чорти, які з пекла через дірки вилазять. Правда, Цвікер?