Слава ЗСУ!

- Пане Лібенталь! - заволав він, підходячи. - Пане Строчіл, пане Прідланц, пане Кун! Прошу до мене.

Чотири лицарі вийшли з громади, наблизилися, позираючи з цікавістю, але демонстративно неприязно. Дахс цим анітрохи не перейнявся.

- Оцього делінквента, - показав він на Рейневана, - вельможний пан Ульріх фон Біберштайн наказує доставити у Шльонськ, у замок Штольц, там передати до рук брата вельможного пана Ульріха, пана Яна Біберштайна. Полонений має бути доставлений не пізніше ніж за п’ять днів, тобто в понеділок, бо сьогодні четвер. Має бути доставлений живий, здоровий і неушкоджений. Командиром ескорту пан Біберштайн зволив призначити пана Лібенталя. Але за бранця і за виконання наказу головою відповідають усі. Зрозуміло, панове? Пане Лібенталь?

- Чому саме ми? - різко запитав Лібенталь, потираючи чітко окреслене, чорне від щетини підборіддя. - І чому йно вчотирьох?

- Тому, що так пан Ульріх зволив наказати. І тому, що я йому це порадив.

- Сердечно дякуємо, - в’їдливо сказав другий з ескорту, у вдягненій набакир бобровій шапці. - Значить, у Штольц цілого та здорового довезти. А як не довеземо, покладемо голови. Файно.

- А якби втікати пробував? - третій, здоровань зі світлим вусом, зміряв Рейневана похмурим поглядом. - Вільно нам буде бодай лабу йому перебити?

- Є ризик, - холодно відповів Дахс, - що тоді пан на Штольці накаже поперебивати лаби вам.

- То що? - не здавався вусань. - Зв’язати його і в міхові везти? А може, в залізну бочку всадити, таку, в якій Конрад Глоговський тримав Генріха Грубого? А може?..

- Годі! - обрізав Дахс. - Полонений за п’ять днів має бути в Штольці, цілий і здоровий. Як - ваша справа, і кінець балачкам. Від себе додам, що він мав би бути божевільний, щоб утікати. Багато ловців на нього полюють, і в чиї лабети він би не потрапив, чекає його смерть. Причому ані не швидка, ані не легка.

- А у Штольці що? Квітами його закидають?

- Це не моя справа, - стенув плечима Дахс, - чим його там закидають. Але що його чекає в Згожельці, Житаві або Будишині, я знаю: катівня і багаття. Упіймають його знову де Бергов чи Шафф, то теж від злої смерті не втече. Так що я не думаю, що він буде втікати...

- Я не буду втікати, - заявив Рейневан, якому вже набридло мовчати. - Можу дати слово. Поклястися хрестом і всіма святинями!

Лицарі вибухнули диким і сердечним сміхом. Дахсові аж сльози виступили на очі.

- Ой, пане Беляу, - він витер сльози зі щік. - Ну й розвеселив ти мене. Поклянешся, кажеш? Та клянися собі, скільки хочеш? А ми тимчасом зв’яжемо тебе кавалком міцного мотуза. І на хлопську шпортаву кобилу посадимо, щоб тобі часом чвалувати не запрагнулося. Усе це просто так, для певності. Нічого особистого.

* * *

Збори тривали недовго, і вони вирушили. Рейневанові, згідно з обіцянкою Дахса, зв’язали руки, без зайвої жорстокості, але надійно і міцно. Згідно з обіцянкою, посадили на коня, а точніше - на паскудну, неповоротку шкапу, яка, крім назви, з конем не мала нічого спільного, кривуляла на задні ноги і цілком очевидно була нездатна не тільки до чвалу, а й навіть до клусу. На такому “скакуні” й справді годі було мріяти про втечу: на ньому не вдалося б обігнати навіть пари волів у ярмі.