Слава ЗСУ!

- Задля справи? - єпископ відпив з келиха, скривився так, ніби це була жовч, а не рейнське. - Гуситських шпигунів та співчуваючих, з яких можна було би видушити інформацію, ти вбивав холоднокровно. Для задоволення. Для втіхи від убивства. Так що не говори, що це було для слави Божої. Бо Бог ось-ось впаде у гнів.

- Тож залишмо це питання, - обличчя Стінолаза не здригнулося, - вирішувати Богові. Я підкорюся наказу, єпископе. Мої люди залишаться в Сенсенберзі.

- Це я розумію. Це я розумію, сину. Залишаться в Сенсенберзі. А ти, якщо тобі потрібні люди, підбери собі кого-небудь із моїх найманців. Хочеш, то бери.

- Дякую.

- Я собі думаю. А тепер уже йди. Хіба що ти маєш щось до мене.

- Так склалося, що маю.

- І що таке?

- Дві речі. Перша - застереження. Друга - прохання. Покірна супліка.

- Я весь перетворився на слух.

- Не нехтуй Рейнмаром з Беляви, єпископе. Ти не віриш у чудеса, кепкуєш з Таємних Знань, до магії ставишся з презирливою усмішечкою. Це не дуже розумно, єпископе, не дуже розумно. Magna Magia існує, а чудеса трапляються. Одне чудо я недавно бачив. І саме біля Рейневана.

- Справді? І що ж таке ти бачив?

- Істоту, якої не може бути. Яка не може існувати.

- Гм. То, може, ти випадково, мій сину, подивився у дзеркало?

Стінолаз відвернувся. Єпископ, хоч і тішився вдало пущеною шпилькою, не усміхнувся. Він перевернув клепсидру - минула media nox170, до officium matutinum171 залишалося близько восьми годин. “Саме час нарешті йти спати, - подумав він. - Я забагато працюю. І що я з цього маю? Хто це цінує? Папа Мартін, цей мудак, zum Teufel mit ihm172, далі не хоче чути про архієпископство для мене. Дієцезія далі формально підпорядкована Гнєзну!” Він обернувся до Стінолаза. Його обличчя було серйозне.

- Застереження я зрозумів. Я візьму його до уваги. А прохання? Ти згадував про прохання.

- Я не знаю, які в тебе плани, єпископе. Але я хотів би, коли настане час, могти зайнятися цим Рейневаном... власноручно. Ним і його товаришами. Я хотів би, щоб ваша достойність мені це пообіцяла.

- Обіцяю, - кивнув єпископ. - Ти їх матимеш.

“Якщо це буде в інтересах моїх і Церкви”, - подумки додав він. Стінолаз подивився йому в очі і всміхнувся.

* * *

Вони їхали дорогою, що проходила вздовж берега Бобра, який мчав бистринами, між двома рядами вільх і в’язів. Погода покращилася, часом навіть проглядало сонце. На жаль, рідко і ненадовго, але що тут дивуватися, це ж був уже листопад. Точніше, сьоме листопада. Septima Novembris. П’ятниця.

Вільрих фон Лібенталь, якого Біберштайн відзначив тим, що довірив командувати ескортом, був родом з Мейсена. Він - нібито - був споріднений з вельможними Лібенталями з Лібенталя під Львувеком. Йому подобалося це підкреслювати. Але, загалом, то була одна з небагатьох його вад.

Мало чим - у сенсі вад - можна було дорікнути й решті членів ескорту. Рейневан подумки дякував провидінню, усвідомлюючи, що йому могли трапитися набагато гірші.