Слава ЗСУ!

Бартош Строчіл називав себе сілезцем. Рейневан невиразно пам’ятав, що якийсь Строчіл і справді мав аптеку у Вроцлаві, але волів не з’ясовувати спорідненість.

- Я знаю, - бозна-вкотре повторював Строчіл, погойдуючись у сідлі. - Я знаю у Свидниці приємний бордельчик... А в Рихбаху на підгородді я знав двох веселих дівчат, швачок. Щоправда, це було зо два роки тому назад, могли, курви такі, заміж повиходити...

- Це можна було би перевірити, - зітхав Стош фон Прідланц. - Зупинившись тамка...

- Треба буде.

- Йо, йо, - говорив Отто Кун. - Тра буде.

Стош фон Прідланц, лужичанин, але з чеським корінням, був клієнтом Біберштейнів - як і його батько, дід і, мабуть, прадід. Отто Кун походив з Баварії. Він не хвалився цим, будучи радше мовчкуватим, але якщо вже озвався, гортанне клекотання не залишало сумнівів: так ображати прекрасну німецьку мову могли виключно баварці.

- Ха! - поганяв коня Лібенталь. - Ну то станемо, бачиться мені, в тому свидницькому борделі. Мені теж останнім часом щось часто дупа на умі. А в мені, коли я подумаю про дупу, прокидається поет. Чисто тобі Таннхаузер.

- Зі мною так само. Тілько без Таннхаузера.

- Гей! - Прідланц раптом схопився, обернувся в сідлі. - Ви бачили? Там?

- Що?

- Вершник! З отого горба за нами спостерігав! Згори, з-за отих ялиць. Тепер зник. Сховався...

- Чорт. Цього нам не вистачало. Ти впізнав кольори?

- Він був чорний. І кінь карий.

- Чорний Вершник! - зареготав Строчіл. - Знову! Останнім часом всуціль тільки Чорні Вершники, чорні привиди, Рота Смерті. Рота Смерті тут, Рота Смерті там, Рота проїжджала, Рота показалася, Рота на людей де Бергова напала... Але щоб це й тобі передалося? Га, Прідланц?

- Я бачив, грім би мене побив! Він був там!

- Підженіть коней, - сухо наказав Вільрих Лібенталь, не зводячи очей з узлісся. - І будьте насторожі.

Вони послухалися, поїхали швидше, тримаючи долоні на руків’ях мечів. Коні хропли.

Рейневан відчував, як його хвилями охоплює страх.

* * *

Тривога передалася всім. Вони їхали сторожко, уважно розглядаючись. Ніхто вже не жартував, зовсім навпаки: до інциденту поставилися надзвичайно серйозно. Настільки, що організували засідку. Спритно і справно. В одному з ярів, які вони проїжджали, Строчіл і Кун зіскочили із сідел і сховалися в хащах з готовими до пострілу арбалетами. Решта поїхали далі, перебільшено галасуючи і голосно розмовляючи.

Сілезець і баварець чекали в схованці майже годину. Марно. Вони не дочекалися нікого, хто їхав би слідом. Але навіть і тоді напруження не спало. Вони далі їхали обережно і часто оглядалися назад.

- Певно... - відітхнув Строчіл, - ми від нього відірвалися...

- Або, - видушив із себе Кун, - він усе-таки Прідланцлові привидівся.

- Ні те, ні інше, - буркнув Лібенталь. - Паскудник їде за нами, я його тільки що бачив. На пагорбі ліворуч. Не озиратися, чорт забирай!