Слава ЗСУ!

- Ото хитра якась холера.

- Їде за нами... Що йому треба?

- Чорт його знає...

- Що робимо?

- Нічого. Зброю тримати напоготові.

Вони їхали, напружені і похмурі, дорогою, яка пробігала ярами, вздовж берега Бобра, який шумів на бистринах, серед осінніх вільх, в’язів, яворів та численних скупчень старих, деколи гігантських дубів. Краєвид був красивий і повинен був заспокоювати. Не заспокоював. Рейневан краєм ока дивився на лицарів, спостерігав, як у них наростає злість. Кун, оглядаючи арбалет, цідив крізь зуби якісь гортанні баварські лайки. Прідланц плювався. Зазвичай балакливий Строчіл мовчав як могила. Лібенталь довго зберігав видимість спокою, але врешті-решт і він не витримав.

- А цей, - прохрипів він, кидаючи на Рейневана лиховісний погляд. - А цей, пекло його нам зіслало, на цій напівдохлій хабеті їде, що й не підженеш! Волочимося через нього як ті засрані слимаки!

Рейневан відвернувся, твердо вирішивши не дати себе спровокувати.

- Ти, єретику їден! - знову зачепив його Лібенталь. - Що тобі в довбешку стрелило від істинної віри відступитися? Матері Божої зректися? Гусу-дияволу поклонятися? Таїнствам блюзнити?

- Облиш, Вільрих, - спокійно порадив Стош фон Прідланц. - Облиш.

Лібенталь сапнув, але послухався. Вони їхали у важкій тиші.

Рейневан же, який досі вагався, прийняв остаточне рішення.

Він повинен був утекти. Виходило, що Біркарт Грелленорт не брехав, що в нього справді всюди очі і вуха. Повішений біля підніжжя Карконошів капелан Цвікер не був єдиним його шпигуном, був, як з’ясувалося, якийсь донощик і серед свити Ульріха Біберштайна. Ескорт, який віз його до Шльонська, виявилося легко вистежити, а в сутичці з Чорними Вершниками, яка тепер загрожувала, цей ескорт радше не мав шансів. “Самому, - думав він, - мені легше буде сховатися, простіше обдурити переслідувачів”.

Але вправність лицарів не пройшла повз його увагу. Від цих людей не можна було так просто собі втекти. Потрібен був спосіб. Метод.

* * *

Проїхавши приблизно милю, рівно ополудні, про що сповістив дзвін костелика, вони в’їхали в Яновіци, велике село над Бобром. Ще десь через годину доїхали до роздоріжжя - їхня дорога перетиналася тут із гостинцем, що вів зі Сьвежави до Ландесхута. Порожній доти шлях закишів подорожніми, а настрій ескорту виразно покращився. Лицарі перестали озиратися, усвідомлюючи, що тепер, серед громади людей, вони в значно більшій безпеці, ніж у лісових хащах карконошського підгір’я. Прідланц знову став нарікати, що йому кортить до баби, Строчіл знову почав вихваляти відвідані колись борделі. Отто Кун мугикав під ніс баварські пісні. Тільки Лібенталь далі був нервовий, дражливий і злий. Майже кожен подорожній, з яким вони розминалися, удостоювався інвектив, що їх Лібенталь бурмотів собі під ніс. Єврей-мішечник став “убивцею Христа”, “кровопивцею” і - а як же без цього - “пархом”. Усі купці, природно, були “злодіями”, в рудокопи з Мідянки поблизу - “валонськими приблудами”. Брати-мінорити, що мандрували групкою, дочекалися титулу “довбаних нероб”, а озброєні йоанніти поїхали далі як “банда содомітів”.