Слава ЗСУ!

Ситий Рейневан спав без сновидінь.

* * *

Наступного дня небо знову затягли низькі хмари, почало мжити. Вони їхали, рідко перериваючи мовчання. Озиралися, але від вершника, який вистежував їх, не залишилося й сліду. Зник. Як дух. Може, він дійсно був духом? Може, це справді був Рібецаль, демон Карконош? Може, він зник тому, що вони віддалилися від Карконош?

Мжило.

Розпогодилося лише пізно після полудня. Коли вони добралися до Свебодзіц.

* * *

Вони зупинилися в корчмі “Під Бородатим Цапом”. “Уже пізно, - заявив Вільрих Лібенталь, - є ризик, що не встигнемо до Свидниці, перш ніж смеркне і зачиняться брами. А позаяк Свидниця вимагає дотримання “закону милі”, у радіусі милі від міста корчми не знайдеш. А від цього “Цапа” приємно чимось пахне”.

Пахло, як з’ясувалося, капустою, цибулею, кашею і журом174 на копченому м’ясі, а понад усе печеною гускою. Святий Мартін був на носі і нагадував про себе. Перед розташованою в безпосередній близькості біля Больковської брами корчмою стояли чимало возів, а в стайні - чимало коней. Гостей могла привабити кухня “Цапа” - або ж їх змусив проїжджати тут дорожній примус, яким володіли Свебодзіце.

- Людно нині у вас, - заговорив Рейневан до стаєнного хлопця. - Роботи по вуха, га? А чиї ж бо це коні?

Хлопець пояснив чиї. Пояснюючи, зітхав. Він був дуже збуджений. І дуже балакучий. Вони балакали б довше, якби не Лібенталь.

- Гей! Ти! Белява! Що за теревені? Писок на замок і сюди! Бігом!

Наповнена димом, чадом і затишним теплом корчма була повна людей. Переважали селяни, яким споконвічна землеробська традиція суворо наказувала в суботній вечір напитися в дим. Були й купці, були пілігрими в опанчах, обшитих мушлями з Компостелли. Були цистерціанські квестори, які у швидкому тем спорожняли як миски, так і дзбанки. На лаві біля каміна сиділи шестеро кнехтів у шкіряних куртках, а поруч, біля столу, - четверо вдягнених у чорне і сумних суб’єктів.

Голосно й грубо, як і личить лицарям, замовили їсти й пити. Лі бенталь знову вирішив надщербити отриману на подорож суму, тож незабаром їх стіл заповнили миски з м’ясом, горщики з кашею, глеки з вином і пляшки з яблучником.

-У-у-ах... - простогнав через якийсь час Прідланц. - Нічого собі їдло... Та й питво зійде.

- Йо, йо, - відригнув Кун. - Добре, gut. Wia sih’s g’hort.

- То випиймо!

- За здоров’я! Наливай, Бартошу!

- Ваше здоров’я!

- Шкода, - зітхнув Бартош Строчіл, - що, поївши і попивши, не пофікаємо. Але завтра, пся крев, інакше буде, от побачите. Як у Свидниці станемо. Клянуся ласкою святого Григорія Чудотворця! Знаю я у Свидниці борделик, тамка повії, неначе лані...

- Сподіваюся, - обтер вуса Лібенталь, - що ці вісті походять з більш новітніх часів. Га, Строчіл? Як давно ти знав цих ланей? Щоб не виявилося, що тепер це старої Боршніцової однолітки. Такі само порохна!

- Ви перегинаєте палку, пане, - озвався Рейневан. - Крім того, як я бачу, ви ображаєте тут честь жінки.