Слава ЗСУ!

Він не відповів, тільки кивнув головою. Очі Зеленої Дами небезпечно звузилися.

- Важлива причина?

Він хотів знову кивнути, але вчасно стримався.

- Важлива, пані. Але я волів би про це не говорити. Не ображайтеся. А якщо я вас образив, то каюся і прошу пробачення.

- Пробачаю.

Він знову глянув на неї потайки, вона знову впіймала його в пастку очей. Виразу яких він не міг розшифрувати.

- Я мала і далі маю охоту до бесіди. Запитаннями я всього лише збиралася схилити тебе до більшої розмовності. Бо відповіді на більшість запитань я і так знаю.

- Справді?

- Ти віддаєшся під владу пана Яна демонстративно. Щоби спробувати переконати його, що в тебе чисте сумління. У справі Касі, звісно ж.

- Дивуєш мене, пані.

- Я знаю. Я роблю це навмисне. Але повернімося, як часто говорить мій сповідник, до суті справи. На пана Яна, можеш мені повірити, твоя демонстрація враження не справить. У замку Штольц чекають на тебе, гадаю, досить неприємні процедури. Які завершаться фіналом радше жалюгідним. Треба було втікати, поки був шанс.

-Втеча була б підтвердила обґрунтованість обвинувачень. Була б визнанням вини.

- Ах. То ти, значить, невинний? Чисте сумління?

- Ти наслухалася пліток про мене, пані.

- Авжеж, - визнала вона. - Чимало їх ходило. Про тебе. Про твої подвиги. І про перемоги. Слухала, хоч-не-хоч.

- Знаєш, пані, - відкашлянув він, - як воно з поголосом. Горобцем плітка вилітає, волом повертається...

- Знаю й те, що нема диму без вогню. Не цитуй більше прислів’їв, дуже тебе прошу.

- Злочинів, у яких мене звинувачують, я не вчинив. Не напав, зокрема, і не пограбував збирача податків. І не маю награбованих грошей. Якщо це тебе цікавить.

- Це-ні.

- Тоді що?

- Я вже казала: Катажина Біберштайн. Якщо про неї йдеться, ти без вини? Твого сумління тут не обтяжує ніякий гріх? Або принаймні грішок?

- Саме на цю тему, - він затиснув губи, - я волів би не бесідувати.

- Знаю, що волів би. Свидниця перед нами.

* * *

Вони в’їхали у місто Стшегомською брамою, а виїхали Нижньою. Проїжджаючи через місто, Рейневан кілька разів зітхнув, побачивши і впізнавши добре знайомі йому місця, які викликали приємні спогади: аптеку “Під Золотим Ліндвурмом”, у якій він колись практикував, корчму “Під Хрестоносцем”, у якійсь колись попивав свидницьке березневе і випробовував свої шанси у свидничанок, овочеві ряди, де він ходив випробовувати свої шанси у дівчат, які приїжджали з товаром із села. Тужно подивився в напрямку Крашевицької вулиці, де Юстус Шоттель, знайомий Шарлея, друкував гральні карти і сороміцькі картинки.

Проте Рейневан, хоч і поглинутий спогадами, раз у раз крадькома кидав погляд на Зелену Даму, яка їхала праворуч від нього. І за кожним таким поглядом його гризли докори сумління. “Я кохаю Ніколетту, - повторював він собі. - Я кохаю Катажину Біберштайн, яка народила мені сина. Я не думаю про інших жінок. Не думаю. Не повинен думати”.