Слава ЗСУ!

- Я у ваших руках, пане Біберштайн, - смиренність допомогла Рейневанові зібрати рештки відваги. - Відданий на вашу ласку й неласку. Вчините зі мною, яка буде ваша воля. Захочете по-звірячому - хто вас стримає? А може, ви страхаєте мене стратою, бо сподіваєтеся, що я почну скиглити і просити помилування? Отож ні, пане Яне. Я шляхтич. І я не принижуся в очах батька панни, яку кохаю.

- Гарно сказано, - холодно оцінив пан на Штольці. - Гарно і сміливо. Ти знову викликаєш у мені цікавість дослідника: на скільки вистачить цієї сміливості? Ну, не тратьмо часу, порох і куля чекають. У тебе є якесь останнє бажання?

- Я хотів би побачити панну Катажину.

- Ах! А що ще? Трахнути її на прощання?

- І свого сина. Ти не можеш мені цього заборонити, пане Яне.

- Можу. І забороняю.

- Я її кохаю!

- Цьому ми зараз зарадимо.

- Пане Яне, - озвалася Зелена Дама, а тембр її голосу викликав у пам’яті різні речі, в тому числі мед. - Вияви великодушність. Вияви лицарство, прикладів якого в новітній історії теж не бракує. Навіть чеські католицькі пани виконували, гадаю, останні бажання гуситів, перш ніж набити їх порохом. Виконай бажання панича з Беляви, пане Яне. Я хотіла б зазначити, що брак прикладів великодушності деморалізує суспільство не менше, ніж зайва поблажливість. Крім того, я за нього прошу.

- І це переважує, - схилив голову Ян Біберштайн. - Це переважує, пані. Тож нехай так буде. Гей! Челядь!

Пан на Штольці дав накази, прислужники побігли їх виконувати. Після нестерпно затяжного очікування рипнули двері. До зброярні зайшли дві жінки. І одна дитина. Хлопчик. Рейневан відчув, як його заливає гаряча хвиля, а кров б’є в обличчя. Він також зловив себе на тому, що мимоволі роззявляє рота. Рейневан зціпив щелепи, бо не хотів виглядати, як остовпілий кретин. Він не був впевнений щодо ефекту. Мабуть, він виглядав як остовпілий кретин. Бо так почувався.

Одна з жінок була матроною, друга - молодою дівчиною, а різниця у віці і вражаюча схожість не залишали сумнівів - це були мати і донька. Неважко було з’ясувати й родовід їх обох, особливо тому, хто - як Рейневан - колись був вислухав лекцію про типові спадкові риси жінок і дівчат з найбільш знатних шльонських родів, лекції, яку колись дала була пані Формоза фон Кроссіг у раубрітерському замку Бодак. Як матрона, так і дівчина були досить низького зросту й досить присадкуваті, широкі в стегнах, як Погожельки, жінки з роду Погожелів, які з давніх-давен влилися в рід Біберштайнів. Так само і маленькі, кирпаті густо обсипані ластовинням носи неспростовно свідчили про те, що в їхніх жилах тече кров Погожелів.

Матрони Рейневан не знав і ніколи не бачив. Дівчину бачив. Колись. Один раз. Хлопчик, який чіплявся за її спідницю, мав світлі очі, пухкі рученята, золотисті кучерики на голівці і взагалі виглядав, мов маленький дурник - інакше кажучи: як маленький, гарненький, товстий і веснянкуватий херувимчик. Рейневан поняття не мав, від кого ця врода. І, загалом, його це мало обходило.

На згадані вище спостереження та думки, опис яких потребував цих кількох речень, Рейневанові вистачило однієї миті. Оскільки, згідно з найбільш ученими астрономами того часу, година - hora - поділялася на puncta, momenta, unciae та atomi, можна визнати, що ці думки зайняли Рейневанові не більше ніж одну унцію та тридцять атомів [32].