Слава ЗСУ!

- Най би його зараза чортова, цього Опольця! - гаркнув Ярослав з Буковини. - Блокує нас, загрожує флангу. Ми не можемо йти на Нису, залишивши його за спиною.

- То вдармо прямо на нього, - запропонував Ян Блег з Тєшніці. - Усіма силами. Розчавімо його...

- Він став у такому місці, де по ньому важко буде вдарити, - покрутив головою Жехорс. - Страдуня розлилася, береги грузькі...

- А крім того, - підняв голову Прокоп, - час не терпить. Якщо ми вв’яжемося в бій з Больком, єпископ збере більші сили, займе вигідніші позиції. Помітивши, що в нас клопоти, у Ратиборі може пробудитися регентка Гелена, ця вовчиця, та її вредний синусько Миколай. Готовий прийняти радикальне рішення Пшемко Опавський, та й для Вацлава це може виявитися сильною спокусою. Це закінчилося б оточенням, битвою на багато фронтів. Ні, браття. Єпископ - ось наш найбільший ворог, тож ідемо щодуху до Ниси. Виступаємо! Головні сили - на тракт, напрям - Озоблога. А для братів Пухали і Змрзліка в мене будуть інші завдання. Але про це невдовзі. Спочатку... Рейневан!

- Брате Прокоп.

- Молодий Опольчик... Ти його знаєш, як мені здається?

- Болька Волошека? Я вчився з ним у Празі...

-Чудово. Підеш до нього. Разом із Горном. Як посли. Від мого імені запропонуєте йому угоду...

- Він не захоче, - холодно промовив Урбан Горн, - нас слухати.

- Уповайте на Бога, - Прокоп подивився на Добка Пухалу і Яна Змрзліка, його губи викривилися в злій гримасі. - На Бога й на мене. Я зроблю так, щоб він захотів.

* * *

Весняна Страдуня і справді виявилася досить поважною природною перешкодою, заболоні стояли під водою, течія омивала стовбури прибережних верб, які вже густо сріблилися пухнастими котиками. Заплави кишіли жабами.

Кінь Урбана Горна танцював по гостинці, місив копитами болото. Горн натягнув повіддя.

- До князя Болька! - гукнув він до сторожі, що стояла на мосту. - Посли!

Горн гукав уже втретє. А стражники не відповідали. І не переставали цілитися в них арбалетів і спертих на балюстради мосту гаківниць. Рейневан починав непокоїтися. Раз за разом озирався на ліс, міркуючи, чи в разі погоні вони встигнуть до нього дочвалувати.

З лісу на другому березі виїхали чотири вершники. Троє зупинилися перед мостом, четвертий, у повному обладунку, під тупіт підків виїхав на міст. Герб на його щиті не був, як спочатку думав Рейневан, чеським Одрживоусом - це був польський Огоньчик.

- Князь, - заволав вершник, - послів прийме! Нуте обидва сюди, на наш берег!

- На лицарське слово?

Огоньчик поправив спадаючу заслону шолома, підвівся у стременах.

- Та ну! - в його голосі прозвучало здивування. - Та я ж вас знаю! Ви ж бо Белява!

- А ви, - згадав Рейневан, - лицар Кших... З Костельця, так?

- Чи князь Болько, - сухо обірвав обмін люб’язностями Урбан Горн, - гарантує нам посольську недоторканність?

- Його милість князь, - підняв панцирну долоню Кших із Костельця, - дає слово лицаря. А панича Беляву він же не скривдить. Проїжджайте.