Слава ЗСУ!

Клодзько, панорамуй якого вони побачили вранці, виявилося притуленою до схилу пагорба масою червоних дахів і золотих стріх, які сходили схилом до самого низу, до вод ріки Млинівки, шо омивала пагорб. Схил, який відбивався у течії широко розлитої тут Ниси, увінчувала прикрашена вежами Замкова гора, що височіла над містом.

Дорогу й далі перегороджували вози біженців, їхній смердючий скарб та їхні смердючі діти. Чим ближче до міста, тим возів ставало більше, гамір наростав, діти, здавалося, множилися самі по собі, а сморід різко посилювався.

- Перед нами Старий кінський базар, - показав Жехорс. - І передмістя Вигін. Зараз буде міст на Йодловнику.

Йодловник виявився бистрою річкою, а міст був повністю закоркований. Рейневан і товариство не чекали, поки звільниться дорога, а за прикладом інших кінних ввігнали коней у воду і без особливих зусиль подолали потік. Далі обабіч дороги вже стояли хати, кліті, шопи, люди поралися повсякденними трудами, удостоюючи проїжджаючих всього лише мимолітними поглядами. Якийсь час вони їхали досить жваво, але невдовзі їх знову затримав корок. Цього разу його вже не було змоги оминути.

- Міст на Нисі, - сказав Бісклавре, піднімаючись у стременах, - Це там заткалося. Нічого не поробимо. Треба чекати.

Вони чекали. Черга посувалася поволі, в такому темпі, який давав можливість насолоджуватися краєвидом.

- Ого, - пробурмотів Жехорс. - Бачу багато змін. Стіни та вежі відремонтовані, на берегах Млинівки шанці, кобилиці, новесенькі частоколи... Не марнував часу пан Пута. Видно, відчував, до чого воно йде.

- Навчив його дечого, - пробурмотів у відповідь Шарлей, - рейд Амброжа три роки тому. А оце бачите?

Тисняву на дорозі посилили вози, навантажені провізією, камінням і зв’язками стріл.

- Готуються до оборони... А там що відбувається? Валять будинки?

- Монастир францисканців, - пояснив Бісклавре. - Розумно роблять, що його валять. Під час облоги він був би готовою обложною вежею, до того ж мурованою. Найефективніша дальність стрільби з гармат - чотириста кроків, ядра, випалені з монастирської стіни, лупили би в центр міста, в саму ратушу. Розважливо чинять, що руйнують.

- А на руйнуванні, - зауважив Шарлей, - найвідданіше трудяться самі францисканці, працюють, як бачу, з дивовижним запалом, просто-таки радісно. Воістину символічна примха долі. Самі розхріначують власний монастир, та ще й залюбки.

-Я ж сказав, розважливо чинять. Ну й тиснява біля моста... До біса... Перевірка, чи що?

- Якщо, - Жехорс подивився на Рейневана, який далі мовчав, - уже дійшла звістка...

- Не дійшла, - відрізав Шарлей. - Не могла. Не панікуй.

- Не буду, бо не звик, - теж відрізав Жехорс. - А тепер бувайте. Я до міста не заходжу, вам потрібен буде зв’язковий поза стінами. Бісклавре, сигнали ті самі, що завжди?

- Звичайно. До побачення.

Жехорс погнав коня, змішався з натовпом, зникнув. Решта в черепашачому темпі посувалася в бік кам’яного мосту. Рейневан мовчав. Шарлей під’їхав ближче, зачепив стременом.

- Що ти зробив, те зробив, - сухо сказав він. - Того вже не переробиш. Пару ночей, замість того щоб спати, будеш дивитися в стелю і мучитися докорами сумління. Але зараз візьми себе в руки.