Слава ЗСУ!

- Бідна шльонська земля, - повторив товстуватий вроцлав’янин, торговець, якого навіть навала не втримала від того, щоб вирушити на дороги з повним візком товару.

- Проклята шльонська земля, - повторив мірошник з Марцінковиць.

Утікачі, які зібралися навколо вогнища, - щось на кшталт стихійно сформованої старшини табору, люди з незаперечним авторитетом, - покивали головами, побурчали. Дзержка була в цьому колі єдиною жінкою. Переважали поважні селяни з обличчями й поставами природних лідерів. Крім товстуватого вроцлав’янина, були ще мірошник з розташованих аж під Бжегом Марцінковиць, орендар звідкись з-під Контів, двоє солдатів, барви яких були затерті пилюкою численних доріг, і корчмар з Гурки. Був - і дуже придавався - цирульник із Собутки. Був монах-мінорит зі сьродзького монастиря, один зі старших: молодші без передиху поралися біля хворих та поранених. Був єврей - невідомо звідки. Був лицар. З доволі бідних, але й попри це він викликав сенсацію своєю присутністю.

- Двічі, - правив товстуватий торговець, - нам у Вроцлаві мороз ішов попід шкурою. Уперше це було в четвер перед Пальмовою Неділею, коли, сплюндрувавши Бжег і спаливши Ричин, головні сили гуситів стали під Олавою. Добре було видно заграви й дими, вітер доносив сморід попелищ. А з Олави до Вроцлава рукою подати... І ніби й міцні стіни має місто, і гармати на них міцні, а однаково мороз попід шкурою... Але Бог вберіг. Пішли геть.

- Ненадовго, - зауважив один із солдатів.

-Таки-так. Тільки-но ми відітхнули, почувши, що Прокоп повертає до Стшеліна, тільки-но відсвяткували тривожний Великдень - аж тут знову дзвони б’ють на всіх дзвіницях. Гусити повертаються! Ідуть ще більшою силою. З’єднавшись із тими пекельними Сирітками, палять Рихбах, палять Собутку, дороги чорні від утікачів. А в п’ятницю перед неділею Misericordiae знову бачимо з мурів дими, цього разу - на заході: горять Конти. Розноситься чутка, що під Сьродою великий табір, Що Прокоп до штурму готується. Знову б’ють дзвони, жінки з дітьми тікають до костелів...

- Але й цього разу вам вдалося, - промовила Дзержка. - Штурму не було, як ми всі знаємо. Через два дні, саме в неділю Misericordiae, чехи пішли.

- Пішли, - підтвердив другий солдат, - у напрямку на Стшегом. Усі подумали, що вони вдарять на Свидницю. Але не вдарили. Злякалися, видно, форталіції265...

- Не тому, - заперечив лицар. - Свидниця ще рік тому уклала з гуситами таємну угоду Завдяки цьому вціліла.

- І сидів собі, - ущипливо промовив мірошник з Марцінковиць, - за свидницькими стінами пан староста Колдіц, сидів безпечно і блаженно. Що йому до того, що вся країна палає і стікає кров’ю. Йому нічого не буде, він договорився. Тьху!

Якийсь час панувала тиша. Її порушив корчмар з Гурки.

- З-під Стшегома, - сказав він, - гусити рушили на захід. Явор минули, не напавши. Але Сьвежаву пограбували й пустили з димом. Дощенту сплюндрували і спалили Добкув, фільварок любйонжських ченців. І пішли далі, на Злоторию. А я ниньки на гостинці спіткав знайомця. Повідав, що Злотория спалена. Нещасливе місто. Уже вдруге гусити його палять. А Прокоп і Сирітки, кажуть, ідуть на Львувек.

- Це застарілі відомості, - вставив цирульник із Собутки. - Я теж розпитував утікачів. Гусити підійшли під Львувек тиждень тому, в четвер, але Бобер не перейшли. А лужицьке лицарство, залізні пани, котрі мали йти у Шльонськ з підмогою, злякалися, боягузливо втекли на лівий берег, сидять там як миші в норі. Не прибудуть лужичани нам на підмогу. Самі ми, діти. Бідна шльонська земля!