Слава ЗСУ!

Рейневан стиха зітхнув з полегшенням. Стовідсоткової впевненості досі він не мав і вже наперед переймався наслідками можливої помилки. Але коли лицар заговорив, вже не могло бути мови про помилку. Саме цей голос він чув два роки тому, тринадцятого вересня, у Шльонську, в цистерціанській грангії в Дембовці.

- Ти заслужив... - срібно-чорний лицар облизав губи, глипнув на Рейневана. - Ти заслужив винагороду. Уже хоч би й за спритність. Спритно ти мене впіймав, що тут казати. Маєш, що тут казати, голову на плечах...

Він обірвав. Помітив, що говорить марно, а його слова не справляють на адресата жодного враження. Він негайно перейшов до іншої тактики. Набрав гордовитого виразу й змінив тон. На панський і владний.

- Я - Ян Сміржицький зі Сміржиць. Тямиш, хлопе? Ян Сміржицький. Викуп за мене...

- Там, на ринку, - перебив Рейневан, - труп твого товариша Гинека вже висить на ганебному стовпі, обдертий догола. Коло нього ще є місце.

Лицар не опустив очей. Рейневан зрозумів, з ким має справу, але дотримувався обраної стратегії. Усе ще намагався налякати й залякати.

- З решти твоїх друзяк уціліли тільки ті, яких захистив пробощ Рокіцана, затуляючи власними грудьми від списів черні. Їх затягай до буцегарні в ратуші. Перед тим їх прогнали нашвидку вигаданою “стежкою цноти”, між шпалерами людей з палками й сокирами. Не всі пройшли цю стежку живими. За рештою триває погоня, а чернь усе ще чекає під ратушею. Тебе цікавить, навіщо я це тобі кажу? Бо я маю страшне бажання затягнути тебе туди, на ринок, видати пражанам і подивитися, як ти будеш бігти під киями. А ти знаєш, звідки в мене це бажання? Може, здогадуєшся? Лицар примружив очі. А потім широко їх розкрив.

- Це ти... Тепер я тебе впізнаю.

- Ти зрадив мого брата, Яне Сміржіцький зі Сміржиць, видав його на смерть. Ти поплатишся за це. Я саме розмірковую, в який спосіб. Можу, як я вже сказав, видати тебе в руки пражан. Можу тут, на місці, власноручно всадити тобі ножа під ребра.

- Ножа? - до лицаря швидко повернулася впевненість у собі. - Ти? Під ребра? Ну то давай, молодший пане з Беляви. Сміливо!

- Не провокуй мене.

- Провокувати? - Ян Сміржицький фиркнув і сплюнув. - Я не провокую. Я глузую! Я знаюся на людях, можу крізь очі зазирнути в душу. До твоєї душі я зазирнув, і ось що я тобі скажу: ти навіть курча не вбив би.

- Я можу, як я сказав, затягнути тебе під ратушу. Там чекає ціла купа менш вразливих.

- А ще можеш поцілувати мене в сраку. Саме це я тобі пропоную. І від усього серця раджу.

- Можу також відпустити тебе.

Сміржицький відвернув голову. Не настільки швидко, щоб Рейневан не вловив блиску в його очах.

- Отже, все-таки, - запитав він, помовчавши, - викуп?

- Це можна й так назвати. Ти даси мені відповіді на декілька запитань.

Лицар глянув на нього. Довго мовчав.

- Ти, шмаркачу, - сказав він врешті-решт, викривляючи губи й розтягуючи слова. - Ти, шльонський німчику. Ти, дохторику-знахарику! З ким, як ти думаєш, ти маєш справу? Я - Ян Сміржицький зі Сміржиць, чеський шляхтич, пасований пан, гейтман мельницький і рудницький! Мої предки воювали під Леньяно й Медіоланом, під Аскалоном і Арсуфом. Мій прадід покрив себе славою під Мюльдорфом і під Кресі. Відповідати на запитання? Тобі? Та пішов ти до сраки, пацан.